Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

— Різдвяних пісеньок? — засміявся Вусань, сяйнувши з-під густих вусів золотими зубами. — Це тобі не різдвяна пісенька.

День видався сонячний. На вулицях було повно людей, що купували подарунки до свята.

— От клятий китаєць! Ет, що то, коли воно іншої віри! — вигукнула якась опасиста жінка. — Я ж тобі добре даю за цю матерію!

— У мене немає віли.

— Таж ви вірите в свого Препуція. Украв наші заповіді й став там у вас за бога.

— Конфуцій, а не Плепуцій. А мателія десево-десево, як з вас і зовсім десево…

— Побійтеся бога, доне Мауксімо! — гукала якась пихата сеньйора в бакалійній крамниці, де на вулицю виходило шестеро дверей. — Гадаєте, якщо піст, то можна гнути за тріску отаку ціну?

— Не моя в тім вина, шановна сеньйоро. Її привозять уже таку дорогу з-за кордону.

— Скиньте трохи, адже я у вас візьму й інших холодних закусок.

— На трісці не можу. Скину на чомусь іншому, скажімо, якщо ви братимете олію, вино сардини…

— Трьох з половиною вар[12] тобі не вистачить на плащ, синку, — говорила мати синові в одній із крамниць на центральному ринку, — хоч хай там що говорить та кравчиха. Трьох з половиною вар замало. Чи ж не так, доне Панфіло? — спитала вона через плече продавця. — Я вас знаю вже стільки років, доне Панфі, то зробіть нам таку ласку, гляньте одним оком і скажіть, чи вистачить три з половиною вари. Цей матеріал подвійний, еге ж?

— Ні, сеньйоро. З плащових матеріалів подвійний тільки оцей, темно-ліловий.

— Е ні, цей ліловий мені не подобається: надто він темний.

Крізь весь оцей торговий світ, крізь гурти святково вбраних селян, котрі поверталися з повними покупок саквами, взуті в нові рипучі черевики з дзеркальними носаками, що метали на всі боки сонячні зайчики, крізь оце з’юрмисько, яке до обіду вирує, а пополудні починає розходитись, ішла комісія підготовчого комітету, шукаючи будинок імовірного творця музики до «Чалани».

Великий будинок, позначений на оббитих цвяхами дверях номером 8, що стояв на розі, з вікнами на дві бруковані вулиці, — шибки о цій порі під пекучим сонцем мінилися синюватими барвами пляшкового скла, — доходив аж до самого майдану Театро Колон, якраз там, де на колоні підносилося погруддя одного поета-романтика, якого, за переказами, хотів забрати диявол за його безвір’я, блюзнірство, вільнодумство та розбещеність.

Спинившись неподалік від носатого й лобатого поета з буйним чубом та пишними вусами над чуттєвими губами, гурт студентів дивився на будинок Хосеха, до якого вони прийшли зі своєю пропозицією і який тепер, мабуть, снідав.

Блощиця став обличчям до поета й докірливо мовив:

— Ой Пене, скільки зла ти нам заподіяв своєю поемою, що починається словами: «Люба й нещасна моя батьківщино…»

— Киньмо монету, заходити нам чи ні, — запропонував Ананас.

— От шмаркачі! — закричав Кажан. — Ходімо, нічого нам не буде, хіба що не захоче.

— Відмовиться… — промимрив якийсь песиміст.

— Відмовиться, відмовиться! — перекривив його Кажан, чухаючи потилицю.

Удари молоточка прокотилися луною по широкому, хоч конем гасай, подвір’ї. Десь за парканом шумів водограй. За якусь мить їм відчинила служниця, вся обвішана прикрасами, — сережками, намистом, медальйонами, перснями, браслетами.

— Піду скажу, — відповіла вона, почувши, що прийшли до дона Хосе, і побігла коридором, який, очевидно, вів до дверей їдальні. Незабаром, так само бігцем, повернулася.

— Сеньйор сказали, щоб ви пройшли до вітальні, — мовила дівчина, — і зачекали там, доки вони поснідають.

— А може, ходімо звідси? — завагався Чиряк, якого завжди лякали правила хорошого тону.

— Звідси? — накинувся на нього Ананас. — Коли ми вже тут, у будинку? Ти нічого кращого не зміг придумати?

Студенти пройшли до вітальні з червоними килимами та портретами, обставленої гарними меблями, серед яких на чільному місці стояв рояль. На роялі сидів чорний кіт, і гості сприйняли це за добрий знак. Усе починалося ніби добре. Кіт, сидячи на роялі, робив свій туалет. Полизавши язиком лапку, тер нею по мордочці.

Ще не дожувавши шматка, з серветкою в руці, в пенсне, прив’язаному ниточкою до вуха, до вітальні нервовою ходою зайшов, трохи сутулячись, Хосех.

— Пробачте, маестро, що турбуємо вас у такий час.

— Ми вам перебили сніданок…

— Так, так, кінчайте снідати. Ми можемо зачекати.

— В якій ви справі? Чим можу служити? — повторював Хосех щоразу, коли випадала пауза між чемними перепрошеннями за те, що його так рано потурбували.

— Ми принесли ось що… — наважився Кажан і, діставши з портфеля два аркуші з текстом «Чалани», розгорнув їх і подав маестро. Той узяв аркуші, поправив на носі пенсне й приготувався читати написане.

— Це текст бойової пісні студентів, — пояснив Чиряк. — Ми б хотіли…

— Ми б хотіли, — заговорили всі водночас, — щоб ви написали до нього музику.

— Погано тільки те, маестро, — сказав Ананас, коли композитор уже почав читати, — що в нас обмаль часу. Нам хотілося б заспівати її ще цього року.

— Справді, часу у вас обмаль, — підвів голову від аркуша Хосех, — бо ж це на скорботну п’ятницю, день демонстрації, чи не так?

Усі мовчали. Час був проти них. Маестро читав далі. Нараз устав з крісла, підійшов до рояля, поставив аркуші перед собою на пюпітр і, сідаючи, сказав:

— Ану подивимось, як воно виходитиме… Ви, мабуть, хотіли б щось отаке? — І, вдаривши по клавішах, заграв, а студенти вперше почули вступні ритми «Чалани».

Усі повеселішали. Маестро ще раз повторив вступ, трохи його змінивши, беручи інші акорди й сильно натискуючи на педалі.

— Дуже добре, — зауважив він, теж повеселішавши. — Залиште мені текст, а завтра нехай хтось до мене зайде…

— О котрій годині, маестро? — спитало кілька голосів.

— Так, як і сьогодні, якщо вам зручно, або ж трошки пізніше, десь о другій годині дня. Побачимо, чи воно щось вийде. Не хочу вам обіцяти наперед, але текст мені подобається: в ньому є щось нове, бунтарське, а мені до душі непокірні, — сказав він і засміявся.

Щасливіші, ніж коли б виграли в лотерею, студенти висипали на вулицю й кинулись на пошуки якоїсь харчівні. Чиряк спинився, наморщив, чоло, як завжди робив, коли про щось думав, і сказав:

— Хлопці, а ми так і не запитали, скільки він з нас за це візьме.

— Всім відомо,» що ти дуже практичний, — озвався Кажан. — Скільки візьме… Мистецтво не оцінюють грішми.

— Єдине, чого в нас не цінують, то це мистецтво, — зауважив Чиряк. — Тому наші митці ходять жебраками. Мистецтво заслужено винагороджують тільки в розвиненішому, культурному суспільстві…

— Чого ти лізеш зі своєю культурою, коли ми голодні!

«Ресторан «Хочімілко». Тут вас обслужать у будь-який час. Закуски, перець, індиче філе», — проголошувала вивіска на