Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас
Це був ресторан трьох сестричок. Спершу здавалося, що двох — Люсіти й Карміти. Але Карміта враз ніби роздвоювалась, і обіч неї, якось наче й не відокремлюючись, з’являлася Пакіта. Три сестрички. Дві сестрички. Дві, коли Карміта не роздвоювалась. А вона роздвоювалася дуже рідко. Тож звичайно були дві сестрички-удовички, Люсіта й Карміта, дуже гладкі, дуже скромні, дуже мовчазні, дуже… дуже… дуже… одне слово, хоч яку рису візьми, — все дуже.
Галас, спів, крики студентів порушили тишу півпорожнього патіо. Ті кілька клієнтів, які їли в цю пору, зчиняли шум хіба тим, що жували, наливали собі воду, пиво чи вино або стукали столовими приборами об тарілки — ложками, виделками, ножами — усім оцим невагомим, наче з бляхи, начинням.
Хлопці зсунули докупи три столи й посідали; один рикав, наслідуючи зголоднілого хижака, другий вив койотом, третій видобував з горлянки якісь дивні канібальські звуки — і всі ці дуже природні вияви голоду не видавались у тих хащах чимсь незвичайним.
Нарешті повсідалися, підійшов офіціант. Кажан підвівся й мовив:
— Послухай, подай-но їм…
— Нехай тобі, Кажане, подають попідвіконню, — відрубав хтось із товаришів.
— А що я такого сказав? — захищався той. — Тільки попросив, щоб вам подали їсти.
«Хто перший кінчає, товаришеві помагає» — таке було гасло, і тому без зайвих слів кожен допався до своєї миски з чорною квасолею упереміш із рисом. Потому принесли другу страву — смажене м’ясо. Чувся тільки стукіт ножів та виделок, страва була така гостра, що язик і піднебіння пекло вогнем, подих перехоплювало, а з очей текли рясні сльози, і всі хапали ротом повітря, щоб бодай трохи остудити жар від перцю. Пили пиво. Літровими кухлями. Агавівку, коктейлі, ром — склянками. І курили, як навіжені. Після бенкету позалишалися тільки столові прибори зміненої форми. Ложки з позакручуваними, мов хвости у сирен, ручками. Виделки з погнутими зубцями, що робило їх схожими на маленьких змійок. І тільки ножі не піддавалися. Тупі, потемнілі, вони тільки й годилися, щоб ними брати спеції, яких подавали аж занадто.
Сестрички спокійно дивилися на ці витівки. Вся заподіяна шкода оберталася додатковим зиском. За те, й за те, і ще за те, — рахували вони. Битий посуд, понівечені столові прибори, порвані серветки — все піде в рахунок, в отой довжелезний рахунок, який принесуть до сплати підготовчому комітетові.
По обіді знов у місто, геть від цієї оранжерейної прохолоди, від лискучої зелені велетенського листя, кекекске, від гладеньких і пощерблених мечів агав, тріпотливих листочків кручених рослин, золотих кілець на бурштинових стеблах бамбука, від бегоній, волохатих кактусів, плющів, які обплутували стіни й дахи; вони повернулись у світ задушливого міста, кожен до своїх справ, а в їхніх вухах бриніли перші акорди пісні, що стане їхньою піснею, їхнім гімном, — бойової студентської «Чалани».
XVII
Що ж це воно діється? Кого ви запитуєте — мене? Спитайте в тих, хто може цьому зарадити, у чиїх руках влада, військо, поліція. Але щось же треба робити. Так. Так. Щось треба робити. Піти до дружини міністра внутрішніх справ і про все розповісти. Звичайно, їм це відомо. Але звернутися до влади від імені світських дам не завадить. Піти до міністрової дружини, а та вже зуміє переговорити зі своїм чоловіком. Не можна давати волю отим шибайголовам. Не можна. Ну то й що, як вони студенти? Хай вони будуть і перестуденти, але хто їм дав право перетворювати скорботну п’ятницю на карнавальну п’ятницю? Або, як вони кажуть блазнюючи: п’ятницю скорботи усіх незайманих дівчат. Почнімо з цього. До того ж вони виступають проти святої матері-церкви, суспільства, уряду! Проти уряду — то нехай: він цього заслуговує, бо ж дозволяє студентам виробляти все, що їм заманеться. Та хіба тільки студентам? А тим, хто їх підбурює? І не на добрі діла. Воно ніби й не страх, але щось дуже подібне до страху відчувають люди перед отим набродом шмаркачів. Мабуть, це почуття безсилля. Так, так. Ми безсилі. А чому? Та тому, що любимо дивитися правді в очі. Тут і страх, і безсилля, і самобичування, і мазохізм. Ми з насолодою споглядаємо і слухаємо все, що вони плещуть язиками, виставляють на своїх возах і малюють на транспарантах. Якби в країні існувала справжня свобода друку, то їм би не було потреби випускати свою бунтарську газетку «І не введи нас у спокусу…». Так, святкову, бо цього дня немає на них ніякої управи: ні поліції, що припинила б неподобства на вулицях, ні чесних людей, котрі стали б на захист віри. Ет, віри… Не католики, а справжнісіньке тобі посміховисько. В іншій країні католики виступили б як один і камінням та палицями швидко розігнали б отих хуліганів. Дурне блазнювання. Дотепно, кажете? Вульгарна й аморальна дотепність.
Двері кабінетів високих військових чинів раз у раз рипіли, пропускаючи елегантних і гордовитих дам. Ніколи не зважилися б вони поткнутися сюди, якби не така скрута. Адже тут самі чоловіки. Подумати, скільки чоловіків! І всі в уніформах. Так, мій полковнику, говорила дама з лебединою шиєю, а що каже генерал? Ми не мали змоги поговорити з ним про справу, сеньйоро, бо він заклопотаний, дуже заклопотаний. Усі ми, вся столиця, дуже заклопотані. Еге ж, проникнення іноземців, погодилася повнощока матрона зі схожими на черепашачі яйця очима, але я просила б… Гаразд, сеньйоро, я доповім генералові, яка громадська думка про студентську демонстрацію.
— Як ви гадаєте, полковнику, генерал вживе заходів? — спитала дама й захихотіла. Подруга штовхнула її ліктем, і та стулила підфарбовані губи. Вони сиділи в приймальні начальника поліції, а дамі чомусь здавалося, що вона в салоні мод у кравця, тільки він у військовій формі. Полковник відповів ще на кілька запитань і скінчив інтерв’ю. Його щастя, що він був не кравець.
— Кажанів несе нечиста! — сказав один офіцер іншому, перш ніж постукати в двері до полковника й доповісти, що прибули члени церковної курії.
— Нехай проходять до приймальні, генерал їх негайно прийме, — наказав полковник.
Офіцер клацнув підборами, козирнув і вийшов. Он які справи… Ці студенти ще завдадуть нам клопоту!
Невдовзі рипнули двері, почулись уривки розмови.
— Це розбещеність, генерале… розбещеність…
— Полковнику,
