Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас
«Окрім сексу — що є на світі вічного?» Одначе хто це каже? Як хто це каже, — у тебе що, немає очей? Ота афіша на «Ідеальну повію», кінофільм з повним аншлагом.
Тим, що поширювали газету «І не введи нас у спокусу…», доводилось непереливки. В них її виривали з рук; одного розповсюдника підняли вгору й несли на плечах, як тореадора, і він звідти продавав свій славетний крам.
Гучними оплесками, вигуками схвалення, задоволення, нестямного захвату й шаленства вітали люди появу воза «Ссавці, цмулії і грошолови» посеред вулиці, над якою стояла пронизана сонячним промінням курява.
На платформі, встановленій на возі Окампо, запряженому міцними кіньми, стояла велетенська корова з написом «Державна скарбниця» з десятками дійок, довгих, коротких, повних і пласких, із яких ссали, аж захлиналися, міністри, депутати, іноземні дипломати, судді, високі урядовці, губернатори, довірені та впливові особи, генеральні директори шляхів, митниць, банків, пошти й телеграфу та всякі чиновники, — ці були худі та жовті, наче ляльки з музею воскових фігур. Усі вони смоктали, а ті, котрі не мали дійки в роті, явно намагалися видерти її в інших, адже людина, яка себе шанує, повинна народжуватись, жити й умирати на видатки з державного бюджету. І поки ссавці висмоктували вим’я скарбниці, а народ наповнював його, цмулії жлуктили просто з пляшок місцеве агвардьєнте та ввізні напої. А грошолови — хлопці, перевдягнені дідами, — стояли посеред лялькових сценок, що зображували чоловіків і жінок, сплетених в обіймах.
— Я його згубив з очей. Я його згубив з очей. Він іде попереду, — говорив друзям у нападі білої гарячки славетний хірург і прискорював ходу, йому здавалося, що він бачить свого сина, — того самого, який ще малим загинув під колесами ваговоза, — серед студентів університету, колишніх його товаришів по дитячому коледжу. Ішов. Ішов. Ви його не бачили, але я покликав його очима, і він озирнувся й кивнув мені головою. Ішов, перевдягнений моряком-янкі в штанях, напущених на білі короткі гетри, і в куртці. Він супроводжував студента, що ніс плакат із дядьком Семом.
ДЯДЬКО СЕМ, ДЯДЬКО СЕМ
ДОБРУ ВУДИТЬ ЗВІДСИ РИБКУ:
ПОЗИКАМИ ПІД ПРОЦЕНТ
ОБДИРАЄ НАС, ЯК ЛИПКУ.
Ще одна овація, разкотиста, зловісна, — подібна до тієї, якою кровожерний натовп схвалює покарання на смерть, — привітала появу воза «Жахи християнства», ще більшого й ширшого, який котив відразу за першим, мов вагон у поїзді. А на ньому — чудові християни, що сповідують жорстокість, насильство, несправедливість, що благочестиво займаються найнещаднішою експлуатацією ближнього, влаштовують найкривавіші побоїща невинних. Пекельні картини громадянських війн, розпалюваних фабрикантами зброї. Мертві, підняті, наче прапори, а за ними сунуть легіони живих трупів, сліпих, фанатичних, котрих штовхають на різанину кровожерні верховоди, схожі на карібських акул, що живляться ще теплим людським м’ясом, сатрапи та вічні диктатори цього куточка світу. Більше зітнуто за рік голів, ніж зібрано гарбузів, — і то все християни; індіанці, що втратили всяку людську подобу через непосильну працю та алкоголь, робітники, що працюють за мізерну платню, — і то все християни; вбивства, тюрми, катування, каральні загони, ешафоти, ріки крові, гільйотини, шибениці, електричні стільці, тисячі мільйонів голодних дітей, — і то все християни…
Ні, ні, то не його вина, не його вина, та хоч як його заспокоювали, а Сатир ішов змарнілий, блідий, суворий поряд із велетенським возом. Що сталося? Чому в нього таке скривлене обличчя? Чому він так дратівливо відмахується від оплесків, що ними нагороджують його манекени, витвори з ганчір’я й картону? А сталося непоправне. З воза вкрадено його шедевр, манекен дона Рамона Монтемайора-і-Гуаля, рабовласника, котрий мав у себе в кабінеті листок із дерева сумної ночі (коли був п’яний, то оплакував Кортеса); скіпку з хреста Спасителя, що пахла ладаном (на похмілля він хлипав за Ісусом); складане ліжко з матою-матрацом і диби, в які забивали пеонів, з вигравіюваним прізвищем Монтемайорів. А на місце дона Рамона підсунуто на віз жалюгідного ганчір’яного Іуду в техаському сомбреро та з пістолями за поясом.
— Прокляття, — раз у раз повторював Сатир, шкребучи свій маленький, порослий рідким волоссям череп. — Отак мене обікрадено. Як же дізнатись, хто його потяг? Дізнатись і відразу ж оголосити перед усією демонстрацією. Хоча, зрештою, навіщо? — подумав він, чухаючи спину. — Навіщо? Однак лихові вже не зарадиш. Він почав шкребтися: свербіло все тіло. Як це навіщо? А щоб викрити зловмисника, привселюдно його зганьбити. Хто ж би це міг бути? Різник? Але чому саме він? Чому не хтось інший? Те, що він підозрює Різника, ще аж ніяк не доказ. Треба спитати його. Той ішов поруч. Але спитати — це вже звинуватити, а де докази? У Різника, щоправда, був ключ від комірчини, в якій зберігались манекени, але опудало дона Рамона зникло не звідти, а з воза, де ми з тим же Різником прив’язали й прибили опудало цвяхами, — це було приблизно о третій ночі. Різник пішов, а я ще залишився там. Суд честі? Атож, неодмінно треба буде його влаштувати, — міркував собі Сатир, не збиваючись з ноги і не чуючи оплесків, що призначалися здебільшого йому, вибухів петард, криків і вітальних вигуків. Але насамперед треба дізнатися, хто це зробив, бо завтра, в суботу, студенти роз’їдуться хто куди на канікули й повернуться тільки після великодня. А там усі заходяться зубрити, й ніхто не думатиме більше про скорботну демонстрацію. Шматочок паперу із сигарети прилип йому до спідньої губи, і він ніяк не міг його виплюнути. Мусив сколупнути його нігтем. За гроші? А
