Місячний камінь - Вилки Коллінз

Коли він промовляв останні слова, я подивився на двері, і мені здалося, ніби вони трохи прочинилися.

Невже там хтось підслуховував? Не встиг я підійти до дверей, як вони знову щільно причинились; виглянувши в коридор, я, здається, побачив поли чорного фрака сищика Каффа, що повертав за ріг. Звичайно, він знав не гірше мене, що вже не може сподіватись на мою допомогу при тому обороті справи, який прийняло його слідство. За даних обставин від нього можна було чекати, що він сам собі допомагатиме і притому саме таким таємним способом.

Не бувши цілком певним, що справді бачив сищика, і не бажаючи накоїти лиха там, де його вже й так було досить, я сказав містерові Френкліну, що це, напевно, ввійшов у дім собака. Потім я попросив розповісти, що ж трапилося між ним і Розанною.

— Ви, мабуть, проходили через зал, сер, — спитав я, — випадково зустріли Розанну, і вона заговорила до вас?

Містер Френклін показав на більярд.

— Я котив кулі, — сказав він, — і намагався викинути з голови цю нещасну справу з алмазом; випадково оглянувся — а поруч зі мною, як той привид, стоїть Розанна Спірман! Вона так непомітно прокралася в кімнату, що я спочатку не знав, що робити. Побачивши її дуже заклопотане обличчя, я спитав, чи не хоче вона мені щось сказати. Дівчина відповіла: «Так, якщо дозволите». Знаючи, в чому її запідозрюють, я міг тільки в одному розумінні витлумачити ці слова. Признаюсь, мені стало ніяково. Я зовсім не хотів викликати дівчину на відверту розмову. Але з огляду на труднощі, які постали перед нами, я просто не мав права відмовитись вислухати її, якщо вона справді хотіла щось сказати мені. Становище було незручне, і, здається, я вийшов з нього вельми невдало. Я сказав їй: «Я не зовсім розумію вас. Чим я можу стати вам у пригоді?» При цьому, Беттередж, я розмовляв з нею зовсім не суворо; бідолашна дівчина не винна в тому, що вона невродлива, — так я почував. Кий усе ще був у моїх руках, і я продовжував котити кулі, щоб приховати свою ніяковість. Тим часом я ще більше погіршив справу. Здається, образив її, не маючи на це анінайменшого наміру. Дівчина раптом одвернулася, і я почув, як вона сказала: «Він дивиться на більярдні кулі, йому приємніше дивитись на що завгодно, тільки не на мене!». І перш ніж я встиг затримати її, вона вибігла з залу. В мене неспокійно на душі, Беттередж. Чи не візьметесь ви передати Розанні, що я не хотів бути нелагідним з нею? Можливо, в думці я був трохи жорстокий до неї, — я майже був певен, що пропажу алмаза можна приписати їй. Не через лихий намір до сердешної дівчини, але…

Він раптом замовк і, повернувшись до більярда, почав знову котити кулі.

Після всього того, що відбулося між детективом і мною, я прекрасно розумів, чого саме не доказав містер Френклін.

Тільки встановивши, що Місячний камінь украла наша друга служниця, можна було зняти з міс Речел ганебну підозру, що закралася проти неї в душі сищика Каффа. Мова йшла вже не про те, щоб довести її невинність. Якби Розанна нічим не скомпрометувала себе, тоді сподівання містера Френкліна, як він сам признався, було б справді жорстокістю щодо неї. Але в тім-то й річ, що це було не так. Вона вдала з себе хвору і нишком ходила в Фрізінголл. Дівчина цілу ніч не спала і щось робила або знищувала потай. Цього вечора вона ходила до Тремтливих пісків за надзвичайно підозрілих обставин, щоб не сказати більше. Всі ці причини змусили мене (хоч мені і жаль було Розанни) вважати думку містера Френкліна щодо цієї справи цілком природною і не безрозсудною. Я сказав йому про це.

— Так, так, — відповів він. — Але є ще надія, — звичайно, дуже слаба, — що поведінка Розанни може мати якесь пояснення, якого ми зараз не бачимо. Я терпіти не можу, Беттередж, коли зневажають почуття жінки. Передайте небораці, про що я просив вас. Якщо вона побажає говорити зі мною, — все одно, вскочу я через це в халепу чи ні, — пришліть її до мене в бібліотеку.

З цими лагідними словами він поклав кий і вийшов з залу.

Навівши довідки в кімнаті для слуг, я взнав, що Розанна пішла в свою кімнату; вона, подякувавши, відмовилась від будь-якої допомоги куховарки і просила тільки про одне: щоб дали їй спокій. Отже, про її зізнання (якщо вона справді збиралася зробити таке зізнання) годі було й говорити сьогодні. Я доповів про все це містерові Френкліну, який після цього залишив бібліотеку й пішов спати.

Я саме гасив світло й зачиняв вікна, коли до мене зайшов Самюель із звісткою про двох гостей, яких я зачинив у своїй кімнаті.

Дискусія про білу мохову троянду, очевидно, нарешті закінчилась. Садівник пішов додому, а сищика Каффа не можна ніде знайти на всьому нижньому поверху будинку.

Я заглянув у свою кімнату. Цілком вірно — там нікого не було; я знайшов тільки два порожні кухлі, і відчувався сильний запах гарячого грогу. Невже сищик сам пішов у спальню, яку для нього приготували? Я піднявся нагору подивитися.

Коли я дістався до другої площадки сходів, мені почувся зліва звук тихого і спокійного дихання. Ліва сторона площадки вела в коридор, який сполучався з кімнатою міс Речел. Я заглянув туди й побачив таку картину: поперек коридора стоять три стільці, а на них, скрутившись калачиком, спить сищик Кафф! Його сивіюча голова була закрита червоною носовою хусточкою, а за подушку правив чорний фрак.

Він спав чуйно, як собака, і тільки-но я наблизився до нього, він одразу ж прокинувся.

— На добраніч, містере Беттередж, — промовив він. — І майте на увазі, коли вам заманеться вирощувати троянди, найкраще не прищеплювати білу мохову рожу до шипшини, що б там не говорив садівник!