Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович
— Може, ви, пане президенте, оженитесь на ній?
Дизма здвигнув плечима:
— Гола.
— А Коборів? Їй же, мабуть, належить там якась частина?
— На папері то ніби весь Коборів — її власність. Але тільки на папері.
— Стривайте, я вже не пам’ятаю, що там і як.
Никодим коротко розповів про становище.
Кшепицький похитав головою.
— Гм… Цікаво…
На цьому розмова урвалася, бо задзвонив телефон. Директор Вандришевський просив Кшепицького завітати на хвилинку до нього у важливій справі.
Увечері того ж дня пан президент Дизма був у домі князів Розтоцьких — у найпершому салоні не лише столиці, але й усієї країни. З цієї нагоди Никодим хотів навіть фрак надіти, щоб було урочистіше і елегантніше. Але «Бон тон» рекомендував тільки смокінг, отож Дизма на всякий випадок подзвонив до Кшепицького і за його порадою відмовився од фрака.
Банківський кур’єр Ігнат, який водночас був за лакея у пана президента, відчиняючи перед ним двері, не стримався:
— Ясновельможний пан президент сьогодні наче Валентіно!
— Нічого собі, га?
— Усі жінки повмирають! — Ігнат гупнув кулаком себе в груди.
Це додало Дизмі впевненості, бо він вельми хвилювався. Прецінь, одне діло міністри чи там пані Пшеленська, і зовсім інше — суща велика аристократія. Колись, ще в Лискові, Никодим уявляв собі князів і графів такими, якими він знав їх з найпрекраснішої в світі повісті — «Прокаженої». Одного разу йому навіть снилося, що він — багач-державець Міхоровський і завойовує серце молодшої панни Бочківни, дочки мерзотника Бочека. Але, познайомившись у Коборові з отим дурноверхим графом, Дизма побоювався, що всі аристократи ставитимуться до нього так само, як Понімірський.
Через те Никодим довгенько не бував і в аристократичних домах, куди його часто запрошували. Він обмежувався тим, що залишав свої візитні картки, і оце тільки сьогодні ввечері робив першу спробу.
Дизму тішила думка, що в салоні князя Розтоцького у нього буде підтримка — Яшунський та Вареда. І справді, ще в коридорі він здибав полковника, що саме віддавав пальто лакеєві.
Друзі сердечно поздоровкались і разом піднялися широкими мармуровими сходами на другий поверх, де вже було душ п’ятнадцять гостей.
Тут же коло порога стояв князь Томаш, високий, смуглявий, уже сивуватий брюнет. Він розмовляв по-німецьки з двома добродіями.
— Дивись, Нікусь, — повідомив Вареда, — отой жвавий чоловічок — барон Вейнц, берлінський дипломат, автомобільний рекордсмен, знаєш?..
— Ага! А той другий?
— Граф Ієронім Конецьпольський. У нього вигляд — як у волзького бурлаки, бо, нібито, його мати… — Вареда не докінчив, бо в цю мить князь Томаш побачив Дизму і, перепросивши товаришів, підступив до прибульців.
— Вітаю, вітаю. Нарешті пан президент зробив нам ласку. Коли ж, полковнику, ми побачимо вас у генеральських еполетах?.. Прошу, панове. Дозвольте вас познайомити…
Він жестом спрямував їх праворуч і представив своїм співрозмовникам Дизму, бо полковник давно знав їх обох.
Джерготіли по-німецьки. Князь вихваляв, підносячи до небес, господарський геній Дизми і раз по раз називав Никодима Наполеоном в економіці, на що дипломат чемно кивав головою, а граф Конецьпольський ревно підтакував.
Раптом з канапи встала висока і вельми худорлява дама. Князь обірвав свої балачки і взяв Дизму під руку.
— Дозвольте, президенте, представити вас моїй дружині. Вона давно вже прагнула познайомитися з вами.
Князь повів його назустріч худій дамі, якій однаково можна було дати і двадцять п'ять років і сорок. Вона ще здалеку всміхнулася йому і, заки господар назвав ім’я Никодима, вигукнула:
— Знаю, знаю, мені вже сказали. Вітаю вас, президенте. Я дуже рада, що нарешті маю можливість подати руку людині, яка врятувала існування тієї серцевини народу, котру становить наше поміщицтво!
Вона подала Дизмі широку некрасиву руку з невеликим скромним перснем.
— Хліборобство, хліборобство, — делікатно поправив князь.
— Хіба це не синоніми? — осміхнулася княгиня до Никодима.
— Вибачте, панове, — вклонився її чоловік, — у мене обов’язки господаря.
— Можна познайомити вас із графинею Конецьпольською? Це ваша поклонниця. Хоч вона виховувалась у Відні і дуже кепсько володіє польською мовою, але живо цікавиться нашими справами. А propos[20], ви волієте розмовляти по-німецьки чи по-англійськи?
— Волію по-польськи.
— Ах, це так патріотично! Я вас розумію. Можна знати іноземні мови, щоб безпосередньо читати іноземну літературу, але ж найвище треба цінувати свою рідну мову. Приміром, Жан Огинський… ви знаєте Огинського?
— Дуже мало…
— Звичайно, я згодна — він трохи дивакуватий, але хто відає, чи не стане його відкриття великою заслугою перед батьківщиною. Він же поширює гасло: розмовляймо з іноземцями тільки по-польськи! Це чудово, правда? Бо таки дійсно — чому тільки ми в Парижі чи Лондоні маємо говорити їхньою мовою? Хай і вони, приїжджаючи до нас, балакають по-нашому.
— Це правда, але ж вони не вміють…
— Ах, я розумію, теорія не витримує критики. Ось чому ви, президенте, маєте рацію. Жан Огинський — дивак.
Вони підійшли до куточка, де сім чи вісім осіб, переважно дами, про щось жваво розмовляли.
— Дозвольте, панове, — мовила княгиня по-французьки, — представити вам президента Дизму.
Чоловіки підвелись і, називаючи свої прізвища, міцно тиснули Никодимові руку. Пані Ляля Конецьпольська щось люб’язно защебетала по-німецьки, якийсь бундючний добродій з моноклем вицідив англійську фразу, з котрої Никодим зрозумів тільки повторене двічі своє прізвище.
Він збентежився і хотів утекти, але княгиня вже зникла, а йому підсунули стілець.
Дизма сів
