Фортеця для серця - Олена Печорна

— Ти…

У самісінькому серці столиці, у люксовому номері на найвищому поверсі, де ще крок — і в небо зайдеш, на скляному балконі курив чоловік. Сонце золотило бані, а величний Дніпро гнав тонни вод, як і сотні років перед тим. У блакиті на рівні очей летіла пара голубів, білосніжно розгорнувши крила.

— Вовчику, ти вже прокинувся?

Чоловік глянув мигцем на стигле тіло й відвів очі до птахів, але пара вже була далеко.

— Що там?

— Ти б хотіла, як вони?..

Бездоганна красуня наморщила гарного носика.

— Ні… Мені й тут добре. Ще й холодно після дощу. А ти чого так рано встав?

Чоловік поклав цигарку в попільничку, востаннє подивився на дві крихітні цяточки серед блакиті й махнув рукою.

— Та… наснилося.

Жінка притулилася всім тілом. Від неї пахло дорогими парфумами й нічною спрагою.

— То ми сьогодні куди?

Чоловік зітхнув:

— Вибач, крихітко. Не зможу. Я працюватиму.

Через півгодини в слухавці кричав брат зі щирим здивуванням і не менш щирим запалом:

— Ти чого Лолу послав?

— Нікого я не посилав.

— Вовчику, не тумань. Вона ж іще та штучка! Будуть проблеми.

Чоловік потер давній шрам.

— А, нічого! Вона літати не любить…

— Що? Ти здурів? Скажи прямо, що памороки забило. Можна ж усе виправити.

— Не треба.

— Чому?

— Просто… наснилося…

Голос по той бік зв’язку зайшовся добірною лайкою, але чоловік не звернув на те аніякісінької уваги. Йому було добре. Хотілося до лісу й страшенно кортіло… літати.

* * *

Віднедавна Леся дізналася, як воно, коли вибухає бомба, а ти опиняєшся в епіцентрі вибуху, ба більше, сам із доброї волі смикаєш за кільце.

— Що?! — дихав люттю Федір Якович.

— Як? — не могли збагнути сільські красуні й не зовсім красуні.

— Ти впевнена? — тихо питала бабця.

— За що ти зі мною так?

Леся довго наважувалася на розмову, старанно, як зразкова відмінниця, добирала слова, навіть записувала їх. Скільки тих листів лишилося потім? Годі полічити. Однак дівчина відчувала, що сама має сказати все, дивлячись йому в очі. Інакше буде нечесно.

— Чому?

— Миколо, розумієш, для мене це не просто важливо. Мені це потрібно.

Хлопець стримував у собі дикого звіра з останніх сил, аби не розтрощити все довкола.

— Але ж я не забороняю тобі малювати. Малюй.

Леся зітхнула:

— Ти мене не розумієш. Я хочу вчитися… Хочу мати професію.

Парубок відверто розсміявся:

— Яку? Малявок учити в альбомах карикатури виводити?

Тілом пройшов струм. Неначе вдарило. Треба ж. Вона так довго все зважувала, що втратила здатність бачити очевидне. І ось… в іронічній фразі, що її кинув у цілковитому розпачі інший, Леся нарешті збагнула, у чому полягає її покликання. Вона хоче бути вчителькою. Смішно? Нехай. А їй хочеться. Авжеж, хочеться відкривати паралельні виміри, у яких дітлашня здобуватиме владу над магією світла й тіні, над кольорами, відтінками й формами. Це ж куди важливіше, аніж просто малювати. Та й щоб просто малювати, треба їхати вчитися далеко, аж у столицю, а педагогічний є і в обласному центрі. Ой, це ж до бабусі на кожні вихідні можна буде приїздити! Дівчина відчула, як хочеться розправити невидимі крила за спиною. І не стрималася: радісно кинулася на шию спантеличеному Миколі, обійняла, розцілувала й щасливо сповістила:

— Я вчитимусь у педагогічному!

— Де?

— Буду вчителькою малювання.

— А я?

— Миколо, якщо це доля, то нікуди я за п’ять років не подінуся, а як ні, то й жалкувати не треба.

Юнак загатив кулаком у найближчу яблуню з такою силою, що та хитнулась, а з обдертих пальців засочилася кров. Червоні краплі летіли донизу тонесенькою цівочкою й зникали десь під ногами. Леся занесла руку до рани.

— Боляче? Стривай, зараз бинт винесу.

— Ні. Болить не там. Не варто.

І пішов уже знайомими широкими кроками, лишаючи по собі рожевий слід.

— Вибач… — прошепотіла в спину, але він того вже не чув.

Зате чули інші, здавалося, що навіть думки підслуховують, а не лише слова. Сканують її, як піддослідну в таємній лабораторії, щоб вивісити біля кожного óргана діагноз.

— Сліпа.

— Глуха.

— Дурна.

— Такого хлопця відшила…

— Як?

— Отак! Учитися надумала.

— Хай ще вступить спочатку!

Справді, ейфорія помалу змінилася острахом. Страх невдачі лякав. Хоч ні… паралізував свідомість. Їй здавалося, що коли вона зріжеться на вступних екзаменах, то її життя скінчиться. Просто скін-чить-ся. Не буде його. А що буде? Нічого. Вона ж ризикнула всім. Удалим заміжжям. Прихильністю найріднішої людини. Думкою людей, яким тепер видавалася напівбожевільною… чи одержимою. Еге… отим своїм малюванням. Але хіба ж кожному поясниш, що малювання для неї — повітря, смак, дотик, слух. У ньому вся вона. Воно і є для неї форма життя. Навіть бабуся, хоч як їй того не хотілося, змушена була змиритися.

Леся пам’ятає, як дістала благословення. Коло батькової могили, на краю сільського кладовища. Старенька здогадувалася про наміри онуки, але ні одна, ні друга не наважувалися поговорити. Зрештою… Леся саме проривала бур’ян на могилі. Кілька стеблинок у руках. Звичайних травинок, а пальці рухалися самі собою. Легко. Плавно. Красиво. Малювали хрест, створюючи лише їм відому симфонію руху. Старенька стояла поруч, біля невеличкого пам’ятника. Жінка обійняла холодне каміння шорсткими долонями. Власне, вона робила так завше. Ніби материнське серце могло бодай на коротку мить уявити, що торкається сина. Але руки швидко стали холодні. Як у мертвої. А в Лесі мають бути теплі. Їй жити треба. Зиркнула на онуку й зачудувалася. Дитина навіть зело рвала, малюючи.

— Лесю…

— Що, бабуню?

Старечий голос по-зрадницькому затремтів. Жінка заледве слова із себе видушила, щоб не розплакатися з розпуки:

— Якщо хочеш, то їдь.

Дівчина шоковано випустила стеблини з рук.

— Правда?

Стара розчаровано махнула комусь невидимому нагорі.

— А що з цим удієш? Тільки, Лесю, гляди… Не обпечись!

Дівчина кинулася до бабусі й міцно-міцно обійняла, не підозрюючи, на скільки безсонних ночей її прирікає.

— Спасибі! Спасибі, бабусечко! Спасибі, рідненька!

Жінка плакала й притискала до себе єдину втіху.

— Ото дурненька!..

І Леся засіла за підручники, узявши з бібліотеки все, що тільки знайшлося. Тітка Дуся нишком зиркала на схилену над книжкою