Фортеця для серця - Олена Печорна

— Мені хочеться дощу.

— Та вже давно треба. Земля спрагою сходить.

— Тітко Дусю, що мені робити?

Жінка дивилася вглиб ночі й мовчала. А що скажеш дитині?

— Якби ж, дівчинко, ми все знали. Сама маєш вирішити… А як і помилишся, то лише сама.

* * *

Для приречених час має іншу швидкість. Лесі, наприклад, здавалося, що він повзе курявою доріг, хоч минув лише другий тиждень. Звісно, дійти якоїсь думки щодо весілля можна й пізніше, а от із навчанням… З ним зволікати було невільно. Це як… з дощем.

Селяни щодня гірко вдивлялися в обрій. Городина пеклася й сохла на грядках, що на велетенській пательні. Не поллєш упору — і буде запізно. Так і випускники, — принаймні ті, що мали намір і далі навчатися, — збирали документи для майбутнього вступу й готувалися до екзаменів. Через це навіть Люба з Вікою зазирали рідше, лишивши Лесю сам на сам з її сердечними муками. І ображатися на дівчат не було за що, бо абітурієнтки на цілком законних підставах засіли за книжки. А що робити їй? Адже треба кінець кінцем на щось зважуватися. І то негайно! Леся просто зненавиділа час. Авжеж. Він був до неї жорстокий, штовхав до краю й змушував стрибнути.

А тієї ночі навіть розплакалася з безсилля. Сховалася під ковдру з головою, як маленька дівчинка, і просила вибачення у фарб і пензлів, бо зрадила їх у своєму ваганні. Ну, чому так? Чому?

У сусідній кімнаті товклася бабуся. Старенька довго вмощувалася, намагаючись знайти більш-менш зручну позу для кісток, які з кожним днем боліли все дужче. Старість, як пухлина, повзла тілом і роз’їдала душу. Зої нині здавалося, що вона старіша за світ, старіша за сонце й зірки, а часом жінка починала думати, що втомилася… жити… зі своїм минулим. Надто важке воно було. У прямому розумінні цього слова. Брила, а не минуле. Єдине, що ще тримало серед живих, — чудна дівчинка, світла душечка, наївна й гарна. Старенька боялася думати, що буде з Лесею, коли її не стане. Ось і клопоталася, бурчала, радила. Хотіла щастя дитині й передчувала: «Ану ж це не воно? Що тоді?» З острахом позирала на мольберт у кутку дівчачої кімнати, неначе на зброю, яку занесли в оселю й лишили до часу.

— Бабусю…

— Що, Лесю? Чом не спиш?

— Не спиться…

— Може, молочка теплого?..

Дівчина випила білий голос трав і витерла долонею вуста.

— Бабуню, а що… коли… я вчитися поїду, ми Ромашку продамо?

Господиня сіпнулася й поглядом ужалила.

— Вчитися? Ну, коли… Не така я й стара, щоб однієї корівки не впорати.

— Та то я так… Добраніч, бабуню! Я люблю тебе.

Дівчина швидко поцілувала зморшкуваті долоні й побігла назад до спальні. Бабуся довго дивилася вслід. У полинялих від часу очах стояло два гіркі озера.

— Невже поїдеш?.. Дівчинко моя… не їдь!.. Захисти її, пресвята Богородице!..

Коли Леся нарешті заснула, у сон прийшов ліс. Густий-густий. Височезний. Неба торкався. Їй треба було віднайти когось у лабіринті дерев, а вона ніяк не могла пригадати, кого саме. От і блукала, хапаючись за стовбури, провалюючись у товстий килим зеленого моху. Врешті, виснажена до краю, не втрималася на ногах і впала, перевернулася горілиць і лежала з розкинутими руками довго-довго, немов птаха, яка забула про небо. Вона мала злетіти до нього, он туди, крізь гілки й крони продертися, але ті зеленим капканом проковтнули блакить.

— Де ти є?

Тиша.

Тиша подібна до скла, по той бік якого чиїсь очі так само вдивляються ввись. Чи вглиб? Той хтось дихає поруч. Леся відчуває, як тепле повітря торкається щоки й лоскоче волосся, але якщо повернутися, то шкіра торкнеться скла, за яким є хтось невидимий. Вони лежать вічність. Серед лісу. З розкинутими руками. І склом поміж ними. Відчувають одне одного шкірою. Розчиняються в диханні.

— Хто ти?

— Ти…

Лесі легко. Вона хмаринка на траві. Їй добре. Але звідкись знизу росте гул. То повзе буревій. Він жене лист, риє землю, перевертає дерева, оголюючи коріння, як вени. Регоче й викрикує знайоме-знайоме прізвище… Панський. Лесі страшно. Вона знає, що буря зараз змете її, всмокче у вихор і пожене в нікуди. Дівчина тремтить, аж раптом відчуває, як чоловіча рука стискає її пальці. Невидимець намагається втримати її коло себе. Проте буря наблизилася впритул, стоїть над ними й дихає мороком.

— Подивися мені в очі, — шепоче голос.

Леся знає, що мусить це зробити, бо зникне назавжди. Її колотить і рве на частини, але вона повертається й повільно розплющує очі. Що це? Краплі зриваються з-під небесної бані, пролітають крізь капкани гілок і листу, стають теплими й падають їм обом на обличчя. Вода омиває, огортає, вбирає в себе. Дощ прозорий і теплий, у срібних нитках сновидінь. Леся й Він піднімаються вгору, тримаючись за руки, пливуть над вершечками найвищих дерев, як дві велетенські повітряні медузи, не відриваючи поглядів одне від одного. Вони є… Вони вдвох… Вони…

— Ти… — шепоче Леся.

— Ти… — повторює Він.

І тут дівчина прокинулася, змокріла від поту й стривожена. Скажено калатало серце. Як у дзвони било. За вікном ішов дощ. Справжній. Леся якусь мить дослухáлася, чи не приверзся, бува, а потім у самій нічній сорочці тихенько прокралася повз сонну бабусю до нього на побачення. Мурко повільно розплющив одне око, кліпнув жовтою зіницею й знову заплющив. Навіжена. Що ж удієш? Дівчина щасливо танцювала під потоками дощу, а потім упала в мокру траву й розкинула руки, щоб прокричати-прошепотіти в темінь:

— Я неодмінно його намалюю…

Нічна злива випила слова й пішла далі. А вже в кімнаті змокле наскрізь дівча підійшло до мольберта, увімкнуло світло, схопило фарби й чаклувало до ранку, не помічаючи нічого довкола. Закінчила картину з першим промінням, немов на замовлення нового дня. Відступила крок назад, нахилила голову вбік.

Він. Його очі. Сірі-сірі. На вовчій морді. Дівчина зітхнула. Чомусь обличчя не змогла відтворити, тому пальці самі намалювали… вовка. Десь вона вже його бачила. Тільки де? Раптом хутко кинулася під ліжко, вийняла затерту від часу бляшанку із