Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
– Я, великий василевсе, хочу сказати небагато… Їхала я сюди й ждала, щоб домовитись про нашу торгівлю, хотіла говорити про городи грецькі на Руській землі і про город Саркел, збудований на нашому шляху до Джурджанського моря, та ще про Клімати й про те, аби імператори, а паче молоді дщері царського роду приїхали колись до Києва-города, де живу й князюю я з синами моїми Святославом і Улібом…
Імператор Костянтин уважно вислухав княгиню, посміхнувся і відповів:
– Багато запитала в мене княгиня руська, і багато мені треба було б сказати, щоб відповісти на все. Але зараз вже пізно, княгинє ельго, до того ж я хворий… Що ж, ми зустрінемось ще раз – і тоді поговоримо про все докладно… Прощавай, княгинє Ельго!
Він ледь схилив голову й вийшов з кітону.
На тому цього вечора у Великому палаці все й закінчилось. Імператори зникли, зникла опоясана патрикія із своїми помічницями, лишився тільки паракимомен Василь, що й супроводив княгиню Ольгу з Великого палацу.
Ідучи площами й темними переходами, минаючи зали, де ледь-ледь поблискували ліхтарі, паракимомен запитував, чи задоволена княгиня прийомом, чи не стомилась вона.
Княгиню Ольгу здивувало, що ця визначна особа імперії – права рука імператора, перший його боярин і воєвода – розмовляє з нею руською мовою так, ніби він довго жив на Русі. Але вона не сміла нічого запитувати в нього і відповіла, що дуже задоволена прийомом і що справді трохи стомилась… Та потім, коли вже було зовсім близько до воріт, вона зупинилась і запитала одверто в паракимомена:
– Нині я хотіла говорити з імператором, але він чомусь не схотів.
– О, – відповів паракимомен, – імператор Костянтин просто хворий і над силу зробив прийом.
– Але коли ж я тепер зможу з ним говорити?
– Коли? – замислився паракимомен. – Я думаю, що це буде швидко. Ми повідомимо княгиню Ольгу, коли імператор зможе її прийняти й говорити з нею… Адже княгиня зупинилась там, де й всі посли, – на подвір’ї Мами?
Стоячи під ліхтарем біля воріт Великого палацу, княгиня подивилась на безбороде обличчя паракимомена, що посміхалось, і рушила до колісниці…
11
Василевс Костянтин хоч і говорив про свою хворобу, але насправді був цілком здоровий. І коли руська княгиня залишила кітон, він вийшов із покоїв у сад над морем.
Там його і знайшов паракимомен Василь, який, провівши княгиню, повернувся до кітону пересвідчитись, що імператор уже спить, і, не знайшовши його там, швидко рушив у сад.
– Я бачу, що імператора дуже стурбувала розмова з київською княгинею, – тихим голосом мовив паракимомен, наблизившись до імператора й вклоняючись йому.
Костянтин одірвав погляд від блискучого лона моря, над яким, схиляючись до обрію, світив великий червонкуватий місяць.
– Так, – відповів імператор, – ця розмова з княгинею дуже мене стурбувала. Я думав, що княгиня Ольга проста, неписьменна жінка, але вона розумна, хитра.
– Невже княгиня може високо підійнятись над своїм диким народом?
– Я боюсь, – оглянувся навкруг і зашепотів імператор, – що ми не знаємо цього народу. Русь, як ми думаємо й скрізь стверджуємо, це – багатоплемінний варварський народ, раби, убогі елліни, що не знають воєнного ладу. Але чому ж вони вже не раз змушували здригатись нашу імперію? Адже їхні князі Олег і Ігор стояли он там, – він простяг праву руку й показав у темряві на Перу й Галату, – під самими стінами Константинополя. Звідки цей гіперборейський вітер?
Паракимомен подивився у той бік, куди показував імператор, і щільніше закутався від холодного вітру в свій плащ.
– Але зараз там сидять не Олег і Ігор, а жінка… княгиня Ольга, – сміючись, промовив паракимомен Василь.
– Ця жінка не краща від своїх князів. Ті ішли з мечами та списами, вона ж хоче воювати словом.
– Хіба княгиня Ольга сказала щось прикре чи образливе імператору?
– Вона нічого не сказала, але запитала в мене про наші городи над Понтом та ще про Саркел, який нібито заважає Русі на шляху до Джурджанського моря. Вона завела розмову про торгівлю в Константинополі й про Клімати. Ще вона припрошувала мене й молодих імператорів разом із дочками моїми приїхати до Києва, де в неї є два сини… Сфендослаф, Гузліб…
– Княгиня справді хитра й зухвала жінка, – згодився паракимомен. – Але на таку зухвалу мову в нас є відповідні слова.
– Я, як ми домовились, нічого їй сьогодні не сказав. Треба знати, що думає твій ворог, але не поспішати, вибрати слушну годину.
– Що ж, – хижо засміявся паракимомен, – княгиня одержала сповна все, що їй належало. Надіюсь, що сьогодні вона не спатиме, їй є над чим подумати і над чим замислитись. А щоб вона не спала багато днів і ночей надалі, я сказав їй, що мій імператор ще говоритиме з нею.
– Вона просила мене про це?
– Так, імператоре, вона просила й ждатиме. Це дуже вперта жінка… А вже насуває осінь, у Понті й зараз страшно, що ж буде там за місяць?..
– Ти зробив усе, як ми домовились?
– Так, імператоре, – відповів паракимомен, – все зроблено, як ми домовились. Василіки[108] наші давно виїхали до печенігів з дарами, а ті вже зустрінуть їх над морем чи над Борисфеном[109]…
Імператор здригнувся, бо відчув, як з моря війнув свіжий вітер.
– Я хочу спочити, – сказав він.
– Час, імператоре, час, – взяв його під руку паракимомен.
12
Паракимомен Василь провів імператора до опочивальні, побув там, поки Костянтин роздягався і лягав у ложе, постояв біля дверей опочивальні, пройшов коридорами Великого палацу, де на всіх поворотах стояли озброєні етеріоти[110], і повернувся у парк, де щойно був з імператором.
Великий палац тепер спав, спав весь Константинополь, червонкуватий великий місяць повільно спускався до моря, ніби також хотів спати, тихо шелестіли, навіваючи сон, кипариси, сонні хвилі стомлено бились об береги.
Тільки Василь не мав права спати. Він був паракимоменом, але разом і постільничим імператора. Коли імператор прокидався, постільничий його мусив ждати; коли імператор виходив у Золоту палату, парикимомен ішов поперед нього; коли імператор спочивав, постільничий охороняв його спокій. Він і тільки він мусив бути першим другом і помічником василевса.
А тим часом в усій Римській імперії не було, мабуть, людини, що так ненавиділа б імператора Костянтина, як його паракимомен і постільничий Василь. Саме про це він і думав, залишившись у повній самоті в саду над Пропонтидою.
Постільничий Василь вважав себе таким самим і
