Бурецвіт - Марія Ряполова

— Ну, от бачиш, як не перша, то таке буває, зараз узагалі народжують бозна-коли, така вже мода пішла. Так що все… в межах реального.

Нашу розмову почув Мереж, що раніше стирчав під самою сценою, а тепер вирішив повернутися на своє місце.

— Вулик, я тобі от що скажу: я знаю одну прикмету, на жаль, поділитися ні з ким не можу, але ти явно не омолоджена.

— Правда? — зраділа та.

Мереж легенько закивав зі спокійною впевненістю знавця.

— На сьогодні досить, — провадив ведучий. Вигляд у нього знову був змучений. Мені стало шкода бідолаху. — Я гадаю, члени клубу побачили необхідність перевірити достовірність деяких повідомлень, перш ніж продовжувати обговорення. З тим прощаюся. На все добре.

На обличчі Бурецвіта відобразилося полегшення. Так, тепер усе гаразд. Ми все зробили від нас залежне. Найгірше вже попереду. Тепер вони перевірять достовірність інформації.

Я повернула голову. Русалка ще сидів самотньо в останньому ряду.

Ведучий та Бурецвіт спустилися зі сцени. Останній підійшов до нас.

— Це все правда? — глитнувши, запитала Мася.

— Що саме? Я ж нічого не встиг сказати, — посміхнувся шукач.

Я роззирнулася. Русалка вже полишив своє місце, перехопив втомленого ведучого на півдорозі до виходу і щось із ним вирішував.

— Додому час, — промовила я.

— Так, ходімо, — відгукнувся Мереж.

Ми розпрощалися з дівчатами, вийшли з будівлі та стали чекати на русалку біля парадних дверей. Нарешті він з’явився із задоволеною усмішкою на вустах.

— Ну, молодці, впоралися. Тепер я все сам зроблю. Як ти казав, звали того твого друга, що мав стосунок до чаклунок?

15

Я прокинулась і гляділа у віконечко не ворушачись. Скрипнули двері. Я повернула голову. У вузьку щілину просунув маківку Дивник. Побачивши, що я не сплю, він коротко запитально верескнув. Це був вже знайомий інформативний зойк. Він означав, мабуть, «Доброго ранку», або «Ти вже прокинулася?», або «Можна?»

— Привіт, Дивнику, — сказала я.

Ударом задньої лапки монстр розчахнув двері та зник за стінкою. За мить він повернувся з тацею, яку утримував у чотирьох лапах, і повагом прокрокував на останніх двох до мого ліжка. Дорогою Дивник обвив хвостом ручку і зачинив за собою двері.

На таці були дві чашки з гарячою кавою, дві запашні булочки і дві жовтенькі вітамінки.

— О, Дивнику, це так мило з твого боку.

Я сіла і взяла тацю з його лапок, щоб звірятко могло залізти на ліжко.

— Як справи?

Дивник вмостився скраєчку, взяв свою чашку, мокнув у каву кінчик хвоста і засунув його до рота. Потім невизначено похитав головою.

— Ну й вечір був учора, Дивнику. А що ще буде. Великий каюк гряде, — промовила я, узявши до рук булочку.

Дивник сьорбнув. Я розломила булочку навпіл і опустила половину в чашку.

— Дивнику… нам усім було би легше жити, якби ти відрекомендувався русалкам.

Монстр побовтав каву кігтиком.

— Ти чуєш?

Дивник розвів усіма вільними лапами.

— Ти нічого не пам’ятаєш?

Він запхав китичку хвоста у каву і знову її обсмоктав.

— Ну, ти як порося.

Я розправилася з булочкою і відкинулася на подушках.

— Мені все це вже трохи остогиділо. Скоріше б воно скінчилося.

Дивник теж розлігся зручніше і закивав.

— Дивнику, ти вже в курсі всього. Може, пішов би навчатися в якогось провідника. Хочеш бути провідником, Дивнику?

Дивник, що цідив своє пійло, ніби пирснув зі сміху, навіть обплював мені кавою постіль.

— Що таке? — я піднялася на лікті.

Дивник поставив чашку на тацю, зіскочив на підлогу, відчинив хвостом двері та стрімголов помчав кудись. Коли він прискакав назад, в його лапах був клаптик паперу. Я взяла листочок і прочитала кривими літерами виведене: «Хочу. Дуже хочу».

16

— Ні, я ні про що не шкодую у своєму житті. Якщо я його й проживаю вже вдесяте, то я тоді десять разів молодець, — проголосив Шмига, накладаючи собі салат.

— Оце правильно, — підхопив пан Кодло, — оце розумний підхід. Так і треба.

— От, наприклад, пам’ятаєте, Кодло, як ми святкували день народження Метелика? На дачі, га?

— Авжеж, — Кодло розплився у широкій посмішці.

— Хто ж цього не пам’ятає? — Метелик, один із членів клубу, з яким ми сьогодні познайомилися, узяв по пляшці вина в обидві руки і переводив оцінювальний погляд з однієї на іншу. — Понапивалися всі, влаштували дикі оргії, бігали лісом… Що питимуть дами? Я радив би почати з цього.

Він трусонув пляшкою в лівій руці.

— Ой, Метелику, а сам, а сам ти що робив?

— А що я робив?

Шмига захихотів, луснув себе по коліну і почав до нас:

— На власному дні народження він заліз під стіл.

— Можна подумати, — знизав плечима Метелик. — І не хотів вилазити звідти!

— Не хотів.

— Так і сидів під столом. І що ти там робив, Метелику? Що там таке цікаве було?

— Я просто раптом забажав усамітнитися. Лірино, Вулик, ви червоне будете чи біле?

— Червоне, — поквапно проказала я.

— Біле, — вигукнула Вулик.

— Е… Масю?