Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
— „Оце буде справжнє народолюбство, — подумав, — не те, що в Василя: базікає про народ, а дружитись думає з попівною"...
Проте згодом ці всі приємні думки у Гната зникли. Адже як-не-як, а його таки присилувано брати Ганну, і Це вже було образливе. Ображало й те, що його так владно, нахабно запопала в свої руки Ганнина рідня, особливо баба Палажка. І він мусив коритися! Найперше, що треба було вирішити, — реченець весілля. Хоч тут уже вибору не було: весілля треба було справити через три тижні, бо далі починалась Пилипівка, відкладати ж на після Різдва зовсім ніяк було: тоді б Іанниній вагітності було вісім місяців.
І далі все йшло так, як здавна на українських весіллях було заведено. Було багато співів, танців (уже в дворі, на замерзлому грудді). З тиждень після цього ще гуляли „старі", — „кури їли".
Тільки Гнатова мати не радо брала в усьому цьому участь.
Та ще стався один випадок, не передбачений в старосвітському весільному обряді: до двору, де одного дня гуляли „старі", під'їхала несподівано гарба з озброєними людьми, і ті люди взяли одного з гультяїв. Труп його потім знайшли за селом.
Розвиток подій дійшов до того, що на селах уже насправді не було німецько-гетьманської влади. Німці десь там собі від'їжджали додому, без ладу тікали, а гетьманці держалися тільки по містах, — не держалися, а ховалися. І, навпаки, повстанці на селах у таку вбилися силу, що за ними вже ні пройти, ні проїхати не можна було: скрізь перевіряли „документи". Здавалося, вся революція зосередилася на тих „документах".
У с. Лататті був створений „ревком" на чолі з Дорошем Криворучком. І от цей „ревком" одного дня оголосив мобілізацію для походу на останню цитаделю контрреволюції — на м. Самарчик. Під таку хвилю, як уже ясна перемога, всякому воюється легко, усяке тієї зброї береться. Тим то майдан біля церкви та волости об обідній порі за малий час просто таки захряс возами та кінними селянами. Люди — которі із зброєю, а которі й так — сходились у купи, гомоніли-шуміли, як море. В морозному повітрі лунав регіт, дотепи, ця ознака веселої української вдачі, прохоплювалася там то там і славнозвісна „московська лайка", тільки без гніву, а так, з доброго настрою. Але чи не найцікавішим був факт приєднання до „болшовицької партії" діда Верті, цього, як дехто казав, „попівського полигача". Він вештався поміж людьми, всюди встрявав у розмови. От він спинився біля рундука волосного будинка, де зібралася чимала громада статечних чоловіків, таких, що побували вже на різних фронтах — німецькому, румунському чи турецькому. Тепер вони згадували різні свої фронтові пригоди. Але дід Вертя, приставши до них, узяв ініціятиву розмови в свої руки. Він передусім розповів про те, як наколов колись — а це було ще за Олександра Ослобонителя — цілу гору турків. А колов він їх навіть тоді, як вони покидали зброю і попіднімали руки.
— ... Розстервився, братця, так, що руки не міг здержати. Хвітьхвебель біжить до мене, гукає: „Варс-толомей Побідоменко, оханись... Варстоломей Побіден-ко, оханись"... А я шир одного в пузо, шир другого...
Інші у перервах між дідовими спогадами згадували свіжіші пригоди.
— Найдужче в окопах дошкуляє воша, — мовив поважно Петро Тетеря, підтруснувши на плечі рушницю, що висіла на ремені поверх линтваревого кожуха.
— Без воші в такому ділі не обійдешся, хвахт, — перехопив і це дід Вертя, насунувши для більшої по-важности на свої руді брови „громака". — Он ми як ішли за Дунай, так осудар інператор Олександра Осло-бонитель сам казав... Стали ми тоді у хрунт, а він їде на коні, спинився перед нами та й пита: — „Чи є в вас що їсти?" — „Так точно, — гукаєм дружно, — усім до-волні, ваше інператорське величество"... — „А воша, братця, дуже дошкуляє?" Так і сказав, хвахт, — підкреслив дід, бачивши, що не всі йому вірять. — „Не без того", — кажемо. А він і собі: „Еге, без воші в паходє не можна. Он я, може, щодня сорочку переміняю, та й
то є"...
__ Є?;
— Є, каже...
— Ну, це вже... щоб у царя та воші, — обізвавсь неймовірливо хтось з гурту.
— Істинний Бог, правда, — перехристився старий. -— Я ж його так, як оце тебе, Петре, — обернувся до Тетері, — бачив: у білих штанях, бороди нема, тільки вуса та баки... Красивий такий чоловік.
— Аяв губерні бачив Миколу, — почав був один з гурту. Але в цей час підійшов до розмовників Лука На-гаєнко (був у якомусь міському вже пальті, на плечі рушниця, через друге плече скорострільна стрічка) і, почувши, про що мова, сердито крикнув:
— Що це ви... вашу мать, за царів завели?! Контрреволюція ви...
— Так це ж ми так, для приміру, — пояснив дід Вертя. — Мова зайшла про воші, а я й згадав, як його імператорське величество Олександра Ослобонитель балакав колись з нами...
— Прекратить такі розговори! — строго наказав Лука.
Саме тут з волости — „ревкому" вийшов на рундук Доріш Криворучко, одягнений у красиву, оторочену сивим смушком бекешу, перехрищену через плечі офіцерською портупеєю. На голові в нього була сива шапка з червоним, закинутим назад верхом. Фельдфебельські вуса були красовито закручені вгору.
Тим, що були близько, було видно, як його поголені щоки набрали раптом повітря, голова підкинулась угору, і він гукнув понад голови натовпу:
— Товариші-граждани! Контрреволюцію треба добити, хоч кров з носа...
І взяв викладати плян наступу на Самарчик (теперішній Навамаасковск) вони мали брати не самі, а разом з губинівчанами
