Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

охоронців ладу... Бо не буде причин, щонічно породжують злочини. Хіба тільки проблема жінки довго ще робитиме біду...

Сказавши це, він стенувся на якусь там свою потайну думку-уяву.

Таранкуватий люто схопився на ноги, за ним інші його товариші — і всі подалися з хати.

— Чого ви, хлопці? — оглянувся Стовбур. — Чекайте: я зараз теж піду...

І вийшов слідком за ними на вулицю — щоб не відставати.

Саме в цей час із сусіднього дому теж вийшла група повстанців.

— Ну, що, нема гетьманюків? — спитавсь один із Стовбурової групи.

— Е, тут хіба ж такі буржуяки живуть! — гукнув весело один з тієї другої групи, сходячи з ґанку в широкому й довгому, аж до землі, дорогому пальті на хутрі. Був як піп у рясі.

Тоді таранкуватий обернувся з ненавистю до Стовбура і сердито сказав:

— Ти, жлоб, з нами не ходи! Чув? Шукай собі інших...

Не встиг здивований чоловік і рота на це роззявити, як хлопці зникли за рогом будинка.

— Агов! — почув у цей час Стовбур позад себе: —¦ Никифоровичу! Куди це?

На розі проти місяця стояв Іван Овечка і, як показалося Стовбурові, ніби щось їв, придивляючись при місячному світлі.

— А, це ти! Що ж це ти тут робиш?

— Хіба не бачиш? Ковбасу з хлібом їм — люди добрі дали.

— Так, мабуть, дали, — завважив іронічно Стовбур, — як колись у лісі бабочки?..

— Еге.

— А, може б, ти собі ще й шубу взяв... як он ті? — кивнув головою на той гурт, що з ним тількищо розминувся.

Овечка огнівився.

— І скаже ж отаке казна-що! Я ж ось у кожусі? — показав він лікоть линтваревого рукава. — В кожусі? Чоботи в мене є? — Є. Навіщо ж би я брав?

Стовбур не здобувсь більше на слово і, мовчки обернувшись, пішов за „одягненою" групою.

На вулиці був тепер загальний рух: їздили гарби з награбованим добром, швендяли гурти повстанців, як колядники, від будинка до будинка.

Нові Стовбурові товариші (це він зразу зрозумів) свідомо вибирали такі будинки, де можна було б поживитись. Але іноді й вони давали хука. Так, у тому першому домі, що до нього з ними зайшов і Стовбур, пристойному зокола, вони знайшли тільки бідну жінку з малою дитиною.

Молодиця похопилась сказати, що вона вдова, що її чоловік умер, а не вбитий — щоб відвести підозру, чи не втік він з гетьманцями.

В хаті в неї було справді дуже бідно, навіть засвітити нічим, і непрохані гості мусили черкати сірники, щоб роздивитися. Але це було дуже незручно. Один з хлопців нагримав:

— Давай світло... як не хоч шомпола скоштувати... Тоді вона знайшла недогарок церковної свічечки і

приліпила на столі.

Поки „гості" роздивлялися по хаті, вона стояла біля груби, соромливо, як показалось Стовбурові, стягаючи на грудях краї благенької кохточки. Вузька кох-точка не сходилась, і Стовбур бачив обриси її повних молодих грудей, бачив — і відчував, що „звір" знову прокидається в ньому.

Молодиця разів скільки обізвалась, і цей голос об-чарував його з неподоланною силою...

Не знайшовши нічого, хлопці вийшли з хати. Стовбур також пішов був з ними, але на порозі спинився.

— Ходім! У неї ні чорта нема, — гукнув один з повстанців, оглянувшись.

Та він удав, що не почув цього, причинив двері й вернувся в хату: в молодиці, видимо, було те, чого він шукав...

Цієї ночі Пилипові Никифоровичу Стовбурові снився сон. Він побачив з великою реальністю (так здійснюється казка в сні) пишну картину. Картина ділилася на дві частини, а заразом між тими двома частинами була й гармонійна єдність. З одного, з лівого, боку на тлі райської блакиті зводилися рівні, чисті корпуси заводів, що сяяли біло-срібним сяйвом скла, а над тими корпусами стриміли рівно, як золоті сиґари, димарі, що виводили на чистому неба опалеві смуги диму. Дим той аж ніяк не був схожий на справжній, що їсть очі, забивається в ніс. На землі поміж корпусами цвіло ціле море квітів. На передньому пляні цього лівого боку стояли чисті постаті робітників у синіх блюзах.

З правого боку картина показувала село. У селі всі хати були новенькі з рівно підстриженими стріхами, а поміж хатами чисті стежечки і теж квіти, квіти... На одному будинкові був напис „ШКОЛА", і до цієї школи йшли діти з книжечками в руках, та все чисті, гарно повдягані.

Стовбур звернув увагу, що ніде не було ні поліцая, ні полісмена, — так наче їх ніколи й на світі не було.

— Ага, — подумав він уголос, зрозумівши картину. — Це ж соціялізм. Бач, усе вийшло достеменно так, як я казав...

Коли це на передньому пляні з'явилися, все затуливши, дві постаті — постать робітника і постать селянина. Простягли один одному руки на знак приязні й любови.

— Я кую залізо, — сказав робітник, — роблю машини, тчу тканини...

— А я орю землю, — сказав селянин, — сію хліб, постачаю сировину...

Обидва разом:

— Ми брати, ми щасливі.. .

— Щасливі? — перепитав, не втерпівши Стовбур.

__Аяку вас справа з жіночим питанням? Чи немає,

часом, на ґрунті матеріяльного достатку розпусти? Я вважаю, що треба передусім дбати про стриманість...

— А як же буде з множенням людського роду? — спитали його разом робітник і селянин.

— Із множенням людського роду?

— Еге.

-— Чекайте, я