Одне без одного - Анна Чмутова

Підходить до дзеркала, що разом з одинокою лампочкою на стелі спотворює її зовнішність. Повільно розплітає волосся й виймає накладні пасма. Змушує її поквапитися повідомлення чоловіка про те, що він вже чекає на неї з квітами.

«Мені кудись підійти?»

«Ні, я за пару хвилин сама вийду».

Бреше. За пару хвилин Віра встигає тільки змити частину макіяжу. Залишається купа розводів від тонального крему й рум’ян.

«У тебе там все ок?»

«Так. Я вже йду».

Сподівається, що освітлення на вулиці недостатньо, аби помітити дрібні огріхи в тоні її шкіри. Сукня в пакеті зім’ялась. Це Назар точно помітить. А в сумі з її довгою відсутністю, шаленими очима й недозрадою в анамнезі це може стати черговим фіаско.

Віра залишається в одязі сестри, тільки міняє взуття. Якщо вона в уггі сестри ще може триматися впевнено, мала навіть не зможе засунуту ступню в її черевики. Куртку сестри міняє на своє пальто. Ще хвилину витрачає на те, щоб замінити лінзи на окуляри. Води немає, щоб помити руки. Тож доводиться перебороти свою бридливість.

«Зайди все ж у зал».

Краще вона знову буде в натовпі. Якщо вона пройшла такий довгий шлях маскування, абсолютною дурістю буде забити на конспірацію й розгулювати в тому ж одязі весь час.

«Іду».

Віра одразу ж знаходить силует Назара, тільки-но виходить з-за сцени. За цей час у залі значно зменшилося людей, а акторам навіть їхня майстерність не допомагала ховати втому. Гаєвська поглядає на сестру, яка жартує з черговими глядачами, і йде до чоловіка.

— Пробач, що так довго, — цілує його в куточок губ і незвично морщиться при стиканні з вусами. Чи відпустив він їх ще довше?

— У тебе все нормально?

— Так, — занадто безтурботно відповідає — сама це розуміє. — Давай подаруємо Варварі квіти й підемо?

— Угу.

Вони недовго вже чекають своєї черги. Варя у звичній манері підіймає брів догори й дивиться на їхнє наближення.

— Варь, ти дуже чудово граєш, — починає Віра. — Я погана сестра й рідко тобі щось таке говорю. Але ти дійсно — талант. Дякую, що покликала на виставу.

Назар киває, ніби бачив ту виставу. Або погоджується з тим, що Віра — погана сестра. Не коментує, а тільки простягає руку з букетом рожевих троянд:

— Це тобі.

— Дякую, — Варя ніяково усміхається. А потім обіймає сестру однією рукою. — Сподіваюсь, на наступний спектакль ви прийдете удвох.

— Кхм, це завтра? — сміється Назар.

— Ну якщо так хочеться, то завтра.

— Ми подумаємо. Тебе додому підвезти?

— Ні, мене художник-постановник відвезе на машині.

— Окей, у тебе балончик із собою? — не може втриматися Віра.

— З собою, не парся.

— Гаразд. Ми тоді пішли.

— А тебе додому хоч чекати? — вже кричить навздогін.

— Ні, — відповідає за неї Назар. А потім вже звертається до дружини: — А що за балончик?