Одне без одного - Анна Чмутова

«Альо, у тебе там все гаразд?»

Трясця! Віра забула зовсім відповісти Гаєвському. Вона відверто погано працює над відновленням їхніх стосунків. Бреше, недоговорює й ігнорує — ось три стовпи, на яких тримається майбутнє розлучення. Віра це чудово знає. І сама ж так вчиняє.

Чому?

Їй страшно почути реакцію Назара. Він завжди нервово ставився до питання її безпеки. Слухав про чергового неадекватного в залі суду й пропонував Вірі змінити роботу. Через декілька таких пропозицій вони посварилися. А потім Гаєвський хоч і не припинив хмуритися, свої пропозиції залишав собі.

Їй не хочеться змушувати Назара нервуватися з одного боку. І хочеться делегувати всі свої проблеми — з іншого. Ця сутичка ангела й демона на різних плечах не додавали Вірі спокою.

«Пробач, зв’язок тут іноді балується. Як у тебе справи?»

Гаєвська знову кладе телефон до кишені й пірнає у складі тунелі метрополітену. На цей раз людей поменшало. Вже ніхто випадково не чіпляв твої легені ліктем, а на чоботях — не залишав слід від брудного взуття.

«Я зашиваюсь на роботі. Стомився, але маю пропозицію. Не хочеш сьогодні ввечері провести час разом?»

Віра читає повідомлення й відкидає голову назад. Їй так зручніше думається. Повертається в нормальну позу. За звичкою руки все тягнуться поправити окуляри. Не бути їй одразу гарною шпигункою — спалить себе на першій же звичці.

«А коли для тебе починається вечір?»

Дівчина виснажена: у неї вже немає сил на те, щоб дістатися до театру й своїх речей. Але якщо в неї є можливість заснути сьогодні поруч з Назаром, вона не буде нею нехтувати. Залишилося тільки для себе вирішити, чи розповідатиме вона все чоловіку?

У театрі встигає Віра на початок другого акту. Під незадоволені погляди й рідкі коментарі пробирається на своє місце. Звідси сцену видно гарно — Варвара точно розуміється на театральних залах.

Дівчина майже одразу просочується атмосферою театру. На сцені відбувається щось неймовірне: актори то сміються, наче божевільні, то плачуть — зовсім не награно, а так, що кров у жилах стигне. Віра знає про спектакль виключно з анонсу в інтернеті. Перший акт вона безнапасно пропустила. Але зараз емпатія з’являється сама по собі. Завдяки акторській грі, живій музиці й філігранним реплікам. Усе це з першої хвилини втягує Віру в сюжет.

Можливо, це і є справжнє мистецтво. Коли ти ще нічого не розумієш, а вже стаєш частиною цього витвору.

Сестру Гаєвська помічає теж одразу. Варвара грає зовсім не схожу на себе дівчину. І той дисонанс між малою та її героїнею зовсім вибиває у Віри повітря з легенів. Вона й не дихає більше. Тільки стежить за сценою.

І коли тільки дієві особи міняються, повертається до чату з чоловіком. На неї незадоволено дивіться жінка справа, цокаючи язиком. Віра на те закочує очі, але яскравість екрана одразу ж спускає на мінімум.

«Вечір починається за двадцять хвилин. Але, наскільки я розумію, ти звільнишся не скоро?»

«Я не знаю плани малої на час після спектаклю. Але мені треба до неї в гримерку, а потім я вільна». 

«Я тебе тоді чекаю на машині біля театру?»

Віра відповідає чоловіку й знову повертається до сюжету. А той так закручують, що кульмінація розтягується до кінця. І в останні хвилини розв’язки Гаєвська почувається задоволеним лимоном, який гарненько пошматували емоціями.

— А говорили — комедія, — зітхає позаду чоловік. І тим передає почуття всіх глядачів.

Що б не говорили, а спектакль дійсно був смішним. Хіба що не уточнили — це трагікомедія. І Варвара стала тією героїнею, яка на собі несла тягарем і комедію, і трагедію.

«Можеш купити букет квітів?»

Надсилає чоловікові.

«Кхм, ти зазвичай менш претензійна в цих питаннях. Гаразд, куплю».

«Це не мені. Я просто не додумалася купити їх Варварі. У неї була головна роль у спектаклі. І ось — хочу подарувати».

«Гаразд, через 10 хвилин».

Віра хоче спочатку дочекатися Назара, а потім іти до сестри, але згадує, що вона досі знаходиться в образі старшокласниці. Якщо й пояснювати все Гаєвському, то починати треба не зі змін у зовнішності. Їй тут не вистачало ще інсульту чи зміни смаків у чоловіка.

Біля сцени не можна пропхнутися. Шанувальників театру стає так багато, що Віра зі своїм зростом банально боїться залишитися в когось під чоботами. Варвара помічає сестру ледь не випадково. Тягне за руку в бік гримерок:

— Тобі тільки самій треба зняти. Бо у нас там фотографування з глядачами, — виставляє на стіл тюбик із розчином: — Я зазвичай цим знімаю. Твої речі в рюкзаку.

— У вас так багато поклонників, — відзначає розгублено Віра. Вона ще не прийшла до тями після твору, а вже в її голову намагаються вкласти щось нове.

— Не у нас. А здебільшого у дяді Вєні — він грав старика й дуже харизматичний. А ще — в Жені, головного героя. Бо він просто секс.

— Логічно.

— У тебе все ок? — Варя помічає стан старшої.

— Угу. Іди на фотосесію, — в’яло усміхається.