На білому світі - Микола Якович Зарудний

— Знаю. Дивись, Галю, хтось приїхав до нас! — виглянув у вікно Васько.

Справді, машина зупинилась біля їхнього двору, і незнайомий чоловік ішов до хати. У сінях довго обмітав ноги. Галина відчинила двері:

— Здрастуйте.

— Приймаєте незваного гостя?

— Заходьте, будь ласка.

— А я вас знаю,— сказав Васько, протягуючи руку.— Ви — Мостовий. І ви у нас ночували.

— Повна інформація,— посміхнувся Олександр Іванович.— А ви, напевне, Галя — Платонова сестра.

— Так…

— А де Платон?

— Поїхав до Вінниці. Взавтра має повернутись.

— До Вінниці? — перепитав Мостовий.— Це добре…

— Він до Наталки поїхав,— уточнив Васько,— до тієї, що на карточці…

— Бачив. А ви ж куди, Галино, збираєтесь?

— До Косопілля. Я вчуся там.

— То я вас підвезу.

— Спасибі.

— А ти, Васю, як приїде Платон, передай, щоб подзвонив мені,— виходячи з хати, сказав Мостовий.

Галині було незручно, що секретар райкому несе її мішечка з картоплею, і хотіла забрати, але Мостовий не дав. Відкрив перед нею дверцята машини і сам сів за руль.

Біля контори колгоспу Мостовий побачив Коляду, загальмував.

— Як поживаєте, Семене Федоровичу?

— На посту,— підбіг Коляда. Він потиснув руку Мостовому і Галині.— Це ж ви що, на прогулянку зібрались?

— Був у Явірці і заїхав по дорозі. Гайворона хотів побачити.

— Так, так,— посміхався, зиркаючи на Галину, Коляда.— Неділя, одним словом… Може б, до мене завітали?

— Дякую, з учорашнього дня вдома не був.

— Не знаю, чи з такою дівчиною і доберетеся швидко,— сказав Коляда і злякався своєї дотепності.

— Це вже наша турбота, Семене Федоровичу. До побачення!

Коляда лаяв себе за недоречний жарт.

*

Не любив Полікарп Чугай довгих зимових вечорів. А коли ще й роботи не було, то вони тягнулись для нього вічність. Якби ж хоч Степка вдома посиділа, було б з ким словом перекинутись. Пішла на ферму, а звідти до клубу побіжить. Хіба втримаєш? Вийшла дівчина з-під його волі. І єдине, чого найбільше боїться Полікарп,— це щоб не пішов людський поговір про його дочку.

Полікарп згадує Марту. Ще не було такого дня, щоб він не подумав про неї. Хіба забудеш, коли перед очима Степка,— як дві краплини схожа з обличчя на свою безпутну матір. Це вже одинадцять років минуло, як вони втекли з Ладьком. І не з'явилась, не нагадала про себе дочці, навіть тоді, коли Степка жила з бабунею. Кілька разів збирався Полікарп написати до всесоюзного розшуку, але так і не написав. Навіщо? Щоб роз'ятрити стару рану чи для помсти? Степка ніколи не говорила з ним про матір, наче тої і не було ніколи в цій хаті.

Полікарп засвічує ще одну лампу і ставить у другій кімнатці. Хай світяться вікна, щоб не була такою похмурою для людей його хата. А може, хто зайде на вогник? Відчинив би широко двері, усміхнувся б Полікарп:

«Заходьте, люди добрі, до моєї хати!»

Поставив би пляшку горілки, приніс би з комори холодцю, сала, все, що є в хаті, було б на столі…

«Як же поживаєте?» — питали б гості.

«Спасибі, добре… Прошу до столу вас. Сідайте в моїй хаті».

Вип'ють по чарці, і піде тиха розмова про те та про се… Михей Кожухар, може б, і заспівав… А люди проходитимуть повз Полікарпову хату і усміхатимуться:

«Добрий цей чоловік — Полікарп…»

Невже хтось іде? Це не Степчині кроки. Полікарп широко відчиняє двері:

— Заходьте до моєї хати…

— Та я ж іду,— маленька постать простує до сіней.— Добривечір!

— О, який гість у мене! — не приховує радості Полікарп.— Роздягайся, Ваську! Сідай, брате, за стіл.

— Ні, я ненадовго… Я ось вам приніс,— Васько подав Полікарпові півника.

— Мені? — перепитав Полікарп.

— Вам… Беріть собі назавжди… На воротях можете прибити або над дверима… Не думайте, що це я вам за дрова, це я так…

Чугай спочатку прибив півника в хаті над дверима, та передумав і повісив на нитці під сволоком. Васько хотів іти додому, але Полікарп Васильович не пустив. Поставив пляшку горілки і наливку в карафці, приніс з комори дві миски холодцю, капусти, нарізав сала, дістав з печі смаженю та макітру з млинцями, потім з льоху вніс квашених і свіжих яблук. Васько думав, що зараз сюди прийде багато людей, але дядько Полікарп поклав лише дві виделки і поставив дві чарки… Що ж це за празник в дядька Полікарпа?

Полікарп налив Васькові наливки, а собі горілки, потім підвівся з-за столу і сказав, наче в хаті був не один лише малий Васько:

— Спасибі, що зайшли.— «Чого це він на мене каже «ви»,— подумав Васько,— що не минаєте моєї хати… Вип'ємо за добро, хай вам щастить у житті…

Полікарп чаркнувся з Васьком. За те, щоб щастило в житті, Васько, звичайно, вип'є. Головне, не хапати двійок і не рвати штанів.

Чугай майже нічого не їв, а все пригощав Васька. Більше наливки хлопцеві не давав, сам випив ще зо три чарки і повів розмову:

— Сніжок випав, на озимину добре. Хоча б уже в цьому році зародило…

— Яка то ще воно весна буде,— пригадує Васько мамині слова.

— Да-а, без дощу