На білому світі - Микола Якович Зарудний

— Як, «умри»? Зовсім?

— Боїшся вмерти, то хоч з силосної вежі стрибни сторч головою.

— Чого це я буду стрибати?

— Щоб бодай чим-небудь не бути схожим на інших… Хіба ти поїхав би так, як він… в хуртовину, а на снігу написав ім'я.— Степка навіщось зірвала хустку з голови і пішла до хати, навіть не попрощалась.

«Хто він, яке ім'я? — не міг зразу збагнути Юхим.— Про кого вона?» Про Платона. Згадав. Він теж пішов би до неї крізь хуртовину… А зараз напише її ім'я. І Юхим вивів на чистім снігу найкраще в світі ім'я — «Степка».

— Що це ти малюєш? — Біля Юхима стояв Дмитро Кутень.

— Не твоє діло.

— А ночувати що, не пустила? — хихикнув Дмитро.

Юхим підійшов до Кутня і з усієї сили вдарив кулаком у щелепу. Той поточився, упав на пліт.

— Хоч одне слово погане про неї скажеш,— приб'ю…

*

Степка лежала на своїй дівочій постелі і не могла заснути. Чула, як дід Вигон вибивав у рейку години. Він чомусь ударив тринадцять разів, а потім, очевидно, зрозумівши помилку, бамкнув ще раз — до пари. Батька ще не було. Невже й досі корчує оті пеньки? Він завжди шукає для себе найважчу роботу. Спокутує гріх? Але хіба то був гріх? То була його велика любов… Невже і Платон любить оту — до самозабуття? Невже полковницька донька краща за неї? На фотографіях усі виглядають краще, ніж у житті. Хіба в тієї такі гарні очі, як у Степки, такі стрункі ноги? У кого?!

Степка встає з ліжка, засвічує лампу і підходить до шафи. У великому дзеркалі, немов з туману, пливе висока дівчина у мережаній білій сорочці, розпущені коси спадають майже до колін. На Степку дивляться великі, трохи розкосі очі, вигнулися чорними крильми брови, ледь помітна усмішка причаїлась в куточках упертих вуст. «На кого я схожа?» Степка ніяк не може пригадати, де вона бачила таку красуню. Ні, то була не жива дівчина, а намальована… Це в альбомі дядька Лісняка вона бачила, там багато надруковано картин. І серед них — красива іспанська дівчина. Зовсім гола. Аж соромно було дивитись… Ні, не соромно, а… Невже і я така? Подивитись? Краєчком ока…

Степка прикручує гнота і одним рухом зриває з себе сорочку. Потім навшпиньки, боячись самої себе, підходить до дзеркала. Так, це та дівчина, з картини, тільки у неї руки не були схрещені на грудях. Опустити руки? Ну хоч одну… Степка опускає руки… Невже це вона?

Іспанська дівчина в альбомі двічі перевернулась на своєму ложі — вона заздрила Степці з України.

*

Полікарп Чугай повертався додому, коли вже розвиднялось. Поки привіз дрова та скинув, вже час було їхати і по солому. А оце поставив коней та й іде собі вулицею. Біля своїх воріт помітив якийсь напис на снігу. Прочитав великі, рівні літери — «Степка»… А далі… Кров ударила в обличчя Полікарпові, він аж похитнувся. Далі вже, мабуть, чиясь інша рука поспішно дописала коротке чорне слово ганьби. Хто, хто міг назвати так його Степку? За віщо? А що, коли вона?.. Ні! Ні!

Полікарп вдерся в хату і прохрипів:

— Горе моє, горе… Іди поглянь!

Степка дивилась переляканими очима на батька і не могла збагнути, що сталось.

— Чого ти, батьку?

— Там, біля воріт, написав хтось…

Степка накинула кожуха і вибігла на вулицю, але нічого не могла прочитати, бо Максим Мазур геть усе затоптав своїми чобітьми.

— Що там було написано, Максиме? — тривожно запитала дівчина.

— Та якийсь дурень моє ім'я нашкрябав,— промовив Максим.— Що снилось, Степко?

— Поле снилось.. Чорне… А ти ж куди так рано?

— Та послали тато в Косопілля. Там книжки їм по пошті з Києва прийшли, то дядькові Михееві тяжко буде нести. Бувай здорова!

— Що? — зажурено подививсь на дочку Полікарп, коли вона прийшла до хати.— Бачила?

— Нічого я не бачила. Сказав Максим, що там хтось написав його ім'я. Хай собі пишуть…

— А мені привиділось, така голова стала. Ти, Степко, лягай, поспи… А я…— Полікарп з вдячністю подумав про Максима. І справді, навіщо Степці оте читати? Треба було йому мовчки затоптати ту ганьбу і нічого не говорити дочці.

*

Вранці Галина з Васьком перенесли всі дрова у сарай. Буде тепер чим палити.

— Бачиш, який дядько Полікарп,— роздумував Васько.— А кажуть — вовкулака.

— Він добрий, Васю.

Прибравши в хаті, Галина взяла три карбованці і подалася до Чугаїв.

— Здрастуйте, а де Степка? — привіталась.

— Пішла до кооперації солі купити, зараз вернеться. Сідай, Галю,— Полікарп підсунув стільчика.

— Я хотіла вам, Полікарпе Васильовичу, подякувати,— зніяковіла дівчина,— візьміть.

— За що мені дякувати?

— Та за дрова… Ось вам,— Галина поклала на стіл гроші,— Платон приїде, то ще дасть…

— Які дрова? Ти щось, дівчино, плутаєш. Я нічого не знаю.

— Та ви ж вночі привезли і носили.

— Не знаю, не знаю… І гроші ці забери, бо тут щось не так, Галю. Може, хтось і привіз, але не я…

Так з грішми і прийшла додому Галина.

— Не взяв,— сказала Васькові,— навіть не признався, що він привіз.

Підвечір Галина зібралась іти в Косопілля, аби рано не поспішати.

— Обід, Ваську, я вам