На білому світі - Микола Якович Зарудний

— Куди ж ти, Степко?

Вона мовчала, бо не вміла брехати.

Пішла на станцію. На плечах — кошик з яблуками…

Та не пройшла і півдороги, як помітила позад себе, на шляху, парокінні сани. Хтось стояв на них, розмахуючи батогом, Степка зійшла на обочину, щоб пропустити цього божевільного.

Сани зупинились, і дівчина побачила Юхима. Він стояв, натягуючи віжки, у розхристаній фуфайці, без шапки, волосся — сиве від снігу.

— Ти йдеш до нього? — запитав чужим голосом.

— А тобі що? — Степка відступила од саней.

— Степко, не йди… Я прошу тебе, не йди.

— Я хочу провідати його.

— Ні, знаю… Тепер я знаю. Ти любиш його.

— Юхиме, я мушу йти.

— Він тебе не любить. У нього є Наталка.

— Я знаю.

— Вернись, Степко. Я… я… прошу тебе. Я можу стати перед тобою навколішки… Я люблю тебе! Ну, чому в тебе такі холодні очі? Степко, не йди…

— Не проси мене.

— Я не пущу тебе!

— Відійди.

Степка міцніше зав'язала хустку і пішла. Юхим не міг ступити й кроку, тільки кричав услід дівчині:

— Не йди! Не йди!

*

Вранці Наталка одержала листівку від Платона. Всього кілька слів. Він писав, що їхав до неї, але захворів, і тепер лежить у Фастові в лікарні. Невеличке запалення легенів, скоро одужає.

Наталка зразу ж заявила матері, що поїде у Фастів. Ольга Аркадіївна спочатку і слухати не хотіла, але втрутився батько:

— Чого ти, Ольго, робиш з дочки хвору? Вона чудово себе почуває і може їхати навіть на Північний полюс… До речі, я взавтра теж збираюсь у тому напрямку і завезу Наташу.

Ольга Аркадіївна, залишившись з чоловіком на самоті, виказала все, що думає про нього.

— Хіба ж можна з її серцем їхати в таку далечінь? Наташа почуває себе зараз краще, і їй потрібен спокій.

— Ти нічого не розумієш,— заперечував Нарбутов.— Який у неї може бути спокій, коли він у лікарні? Вона любить Платона.

— Це жахливо! — вигукнула Ольга Аркадіївна, наче почула новину.

— Це — прекрасно,— сказав Нарбутов.— Ми з тобою не можемо зупинити життя.

— Може, ти її видаси заміж?

— Наташка, якщо захоче,— вийде сама… І я заперечувати не буду.

— Боже мій!

— Нічого не вдієш, старенька, любов…

Ольга Аркадіївна після цієї розмови, звичайно, побігла до знайомого професора. Той сказав, що медицина не може заборонити кохання. Відносно ж шлюбу, то це справа самої пацієнтки.

— Ольго Аркадіївно,— говорив професор,— це ж любов! Нам легше лікувати серце, яке любить… Зараз у неї стан задовільний. Хай їде, хай ходить. Треба зміцнювати серцеві м'язи.

…На четвертий день температура спала, Платонові стало легше. З'явився апетит, і хлопець уже не міг дочекатись, коли залишить лікарню. Лікар пообіцяв, якщо не буде температури, дозволити ходити.

— Хворий Гайворон,— сказала старенька сестра,— до вас прийшли.

— Хто?

У дверях стояла Наталка.

— Ти? Наташо…

— Я… Спокійно, хворий Гайворон.— Наташа сіла на стілець, що стояв поруч і ніжно погладила Платонову голову.— Який ти в мене дурень. На товарному поїзді, в хуртовину…

Платон тримав її руку, немов боявсь, що дівчина зараз піде.

— Я до тебе їхав, Наташо.

— Знаю, знаю,— низько схилилась над Платоном, волосся дівчини спадало йому на груди.

— Як ти почуваєш себе? Як ти приїхала? — Платон хотів знати все.

— Останнім часом почуваю себе добре. А що буде далі… Не хочу загадувати наперед. Мене привіз сюди батько. У нього тут справи. Він зайде. А ти схуд. Не поголився.

— Я не знав, що ти приїдеш, Наташо. Так лаяв себе, що написав тобі з лікарні…

— Чому ж? Мені навіть приємно побувати ще в цій лікарні. Це для мене рідна стихія… У тебе, напевне, температура.

— Наташо, дай мені свою руку. Мені так хороше з тобою.

— І мені.

— Я так скучив за тобою.

— Наче ми не бачились вічність…

— Чому ти пишеш мені такі короткі листи?

— Щоб не написати дурниць,— усміхається Наталка.

— Наташо, я люблю тебе,— шепчуть спалені жаром губи Платона.

— На ці теми в лікарні не розмовляють.

— Ти жодного разу не сказала мені, не написала, чи любиш…

— Я не вмію про це писати. З'їж, будь ласка, апельсин. Ми ось з мамою напекли тобі різної всячини.— Дівчина виймає з валізи печиво, помаранчі, складає в тумбочку.

— Навіщо стільки, Наташко?

— А ми зараз почастуємо твоїх сусідів,— підходить до кожного з чотирьох ліжок і пригощає хворих.

У палаті пахне апельсинами.

Коли Наталка знову сіла біля Платона, він попросив її:

— Наталочко, не вставай більше.

— Я буду з тобою.

— Хворий Гайворон, до вас прийшли,— знову повідомила старенька сестра.

— Це батько,— сказала Наталка, але не відсунулась від хлопця.

Платон не повірив своїм очам: до нього підходила в довгому халаті, накинутому на плечі, Степка… У руках — хустка з яблуками.

Степка змірила Наталку очима і сказала тільки для Платона: