На білому світі - Микола Якович Зарудний

— А ти сказав Степці, що любиш?..

— Та-а, колись говорив і той… цілуватись поліз…

— Ну й що?

— Поцілував, але схопив по пиці…

— А про любов твою що сказала?

— Мовчить… Дивиться на мене, а не бачить… Десь далеко думками… І що воно таке, Платоне,— зручніше вмощується Юхим,— Світлана-«президентша» за мною сохне, по дві записки передає щодня… і славна така, проворненька… А я без Степки жити не можу… А це ще Кутень приїхав, на моє нещастя. Натягне свої шкури і рипить… То до Галі твоєї ходив, то до Світлани перекинувся, а це вже до Степки стежку топче…

— До Галі? — дивується Платон.

— Це всі знають… Їй-богу, я йому ноги поперебиваю… Відсиджу п'ятнадцять діб, позамітаю всі вулиці в Косопіллі, а ноги поперебиваю,— вирішує Юхим.— А ти що, женитись думаєш чи так…

— Хвора вона, Юхиме, на серце, дуже хвора…

— Жаль… А може, одужає, зараз ліки всякі є… Он дід Вигон торік розігнутись не міг, так йому спину звело. Поїхав у Косопілля, покололи його і через місяць ходив, як штик…

Крізь хуртовину прорізався далекий гудок паровоза.

— Вже близько. Взавтра вранці їстимеш млинці в тещі… З тиждень погостюєш?

— Де ти бачив! Якщо доберусь до ранку, то побуду день, а ввечері — додому.

— А як не відпустить?

— Хто?

— Вона…

— Ех, ти…

— Якщо не відпускатимуть, то залишайся, ми з Максимом твою норму зробимо. Чи Коляди боїшся?

— Я нікого не боюсь, Юхиме.

— А я, щоб він мене ото перестрів, як тебе з трісками, і злодієм назвав, я б йому в морду дав. То ж не чоловік, а кліщ… Вступай, Платоне, в партію, і пошлемо ми тоді цього Коляду разом з Підігрітим к… Вйо!

— А чого це ти раптом про партію заговорив?

— Батько з Мазуром та Михеєм вчора балакали. Казали так, що напишуть поручительство і тебе приймуть… А дядько Михей збирається висувати тебе на голову колгоспу.

— Ти що?

— Слово честі, чув на свої вуха.

— Юхиме, ти ці балачки облиш, бо…

— Як дядько Михей сказав, то взавтра все село знатиме. А що ж тут такого? Ти три роки в академії провчився на агронома…

— Та який там з мене ще агроном…

— Вивчишся, Платоне. А я теж на курси механіків хочу. З Максимом поїдемо, як відпустить Коляда. Дядько Мазур Максима теж в партію буде посилати… Каже, я вже старий, хай зміна буде… Максим там у таких шорах! Щовечора про політику читають з батьком, а тоді вже Максима на вечорниці пускає…

На станції було порожньо, тільки у віконці дрімав касир. Платон постукав.

— Куди? На Вінницю? Скажем, скажем, усьо скажем,— пообіцяв той.

Почекали з хвилин п'ять. Мовчить касир.

— Та він спить! — Юхим постукав пужалном у віконце.

— Куди? — висунув сонне обличчя. — На Вінницю? Скажем, скажем, усьо скажем…

— Тільки ж ви не спіть.

— Скажем, скажем, усьо скажем… Так. Доїдеш до Фастова, а там пересядеш,— позіхнув касир і зачинив віконце.

— Дядьку, ви що, маку об'їлись? На сон вас тягне. Коли ж поїзд на Фастів буде?

— Скажем, скажем, усьо скажем… До Фастова поїдеш через п'ять годин і… і… сім хвилин, якщо не запізниться. — Віконце знову зачинилось.

Юхим вилаявся і з співчуттям подививсь на Платона:

— Що ти будеш тут робити? Давай додому, іншим разом поїдеш.

— Ні, я поїду сьогодні. А ти, Юхиме, добирайся до села, бо завіє. Спасибі тобі.

Повз станцію мчали якісь поїзди. Якби зупинився хоч один з них та підібрав оцього самотнього пасажира… Не зупинялись. Тільки на мить вихоплювали їх фари з темряви приземкувату будівлю станції з назвою «Косополье» та поспішали через поля, мости і тунелі до великих міст.

А на станції ж — нікогісінько. Громадяни міста Косопілля не любили в таку негоду виходити з хат. Куди і чого поспішати, слава богу, не горить…

Платон подивився на годинника: пів на першу. Через дві години він уже буде в поїзді, а там… Може, Наташа буде стояти у вікні?.. Щось холодно. Платон сідає на широкий диван біля чорної голландської груби… Тут добре, тепло і можна задрімати кілька хвилин…

Гайворона розбудив високий зчіплювач вагонів з ліхтарем у руках:

— Проспиш усе царство небесне. Зараз ось автобус на Косопілля піде.

— Як? — схопився Платон.— Мені на Фастів треба…

— Та на Фастів уже три години, як відправили… Хлопець кинувся до віконця:

— Чого ж ви мені не сказали, коли поїзд прийшов, ви ж знали, що мені треба!

— А в мене радіва нема, щоб усіх будити… Я подивився: ти спиш, ну, думаю, раз чоловік спить, то хай собі спить…

— Як же так,— бідкався Платон.— А коли ж тепер на Фастів буде?

— Скажем, скажем, усьо скажем… Та-а-ак, охо-хо… Значить, буде через вісім годин і…

Платон вибіг зі станції. На другій колії стояв товарняк.

— На Фастів? — крикнув зчіплювачу.

— Ще й далі.

Поїзд рушив, Платон вискочив на східці вагона.

— Злазь, злазь