Карпатське танго - Тетяна Пахомова
Нова клініка нічим не поступається тим найкращим медичним закладам, які я бачив в СРСР і на Кубі. Вона має навіть набагато кращу базу для діагностики й лабораторних досліджень. Лікар Лорена – мій теперішній патрон. Мені подобається спостерігати за тим, як вона працює. Аналізувати й приймати рішення в приймальному відділені клініки доводиться швидко. Коли вона думає, то застигає й зосереджено дивиться з-під лоба в одну точку. У її дуже розумній голові пролітають усі варіанти схожої симптоматики й назв хвороб. Десь хвилин за п’ять мовчанки вона доходить кінцевого висновку, розправляє плечі, підносить голову, упевнено поправляє закручене в гульку волосся й швидко видає вказівки щодо всіх необхідних досліджень. Її попередній діагноз завжди співпадає з остаточним.
Для мене ця чорнява усміхнена жіночка – лікарський ідеал зібраності, чудової реакції й ґрунтовних знань. Після кожного робочого дня я перечитую у своїх привезених медичних довідниках усе-усе про ті випадки, з якими довелося зіткнутися. Заплющуючи очі, уже бачу сторінки підручника й можу відтворювати написане з пам’яті дослівно. Проговорюю прочитане іспанською мовою, старанно записую нове. Ще трапляються невідомі слова, які вишукую в іспансько-польському словнику. І важко, і цікаво водночас. Якийсь внутрішній азарт керує мною. Я альпініст, що вперто йде до своєї вершини. Розгадка хвороби нинішньої пацієнтки, що сидить перед нами, стане ще одним кроком угору. Лікар Лорена все ще не озвучує діагноз. Смагляву літню жінку мучать висока температура, блювота й біль у попереку. Нарешті погляд лікаря Лорени фокусується в одній точці для знаходження істини.
– Швидше за все, щось із нирками. Скеровуємо пацієнта до нефрології? – чи то запитально, чи то ствердно говорить Лорена, дивлячись на мене.
За інтонацією розумію: або мене перевіряють, або… Ні, Лорена ніколи не помиляється. Ще раз кидаю погляд на хвору, яка дивиться на нас стражденними очима. Раптом помічаю жовтавий відтінок очних білків.
– А це не може бути гепатит?
Лорена придивляється, киває головою.
– Так, мабуть, так і є.
Мій мозок швидко гортає сотні сторінок. Ні, не те, не те… Та за мить мене осяює новий здогад:
– Узагалі-то симптоми дуже схожі на лептоспіроз.
Лорена кидає на мене швидкий погляд.
– Там, де ви живете, – звертається до пацієнтки, – є щури або миші?
– Є, де ж їх нема… Кіт здох три тижні тому – так уже їх розвелося… – стогне хвора. – Щура нещодавно навіть зі стола на кухні довелося зганяти.
Ми обоє зітхаємо з полегшенням: діагноз встановлено. Лорена звично виструнчується й торкається гульки на голові.
– Аналізи потрібно робити негайно. Це важка інфекція. Два-три дні такого стану – і смерть неминуча. Ти молодець, Андреу. – Тисне мені руку. – Це той випадок, коли на лікарську помилку просто немає часу.
Я задоволений собою. Похвала такої обізнаної людини багато важить для мене. Є нагода влаштувати собі особисте свято й спустити цілісінький долар. Неподалік від клініки є пристойне кафе. Сьогодні воно заповнене футбольними вболівальниками – місць майже нема.
– Можна? – звертаюся до високого молодика за маленьким столиком біля вікна.
– Звісно. – Чорнявий красень кидає на мене допитливий погляд. – Ти лікар? – несподівано запитує.
– Так, – усміхаюсь, а за мить уточнюю: – А ти звідки знаєш?
– Дужий чоловік, що пахне ліками й збирається пити подвійний коктейль, просто не може бути хворим. Ґільєрмо Мартінес, художник, – подає правицю чоловік.
– Андреу Зайчук, майбутній лікар. А ти знаєш, я б, дивлячись на тебе, не вгадав би, що ти художник. Радше спортсмен.
Мій новий знайомий відповідає широкою усмішкою й довгим поглядом синіх очей. У нього дуже незвична й доладна зовнішність.
– Ну, тепер угадав ти, Андреу. Я навіть грав за національну збірну. Та переломи ніг у футболі – звична справа. Особливо коли суперник вдостоює тебе двійником на всю гру, а той – по ногах, по ногах… Ось, як зараз, – киває в бік великого телевізійного екрана. – Тож тепер малюю й продовжую сімейний бізнес. Там ніхто не б’є ні по ногах, ні по руках. Хіба сам себе.
– Муки творчості? – киваю головою. – Знайоме…
– А що, ти теж малюєш? – зацікавився Ґільєрмо.
– Ні, колись малював. У зошитах. Зазвичай тільки милуюся роботами інших. Зате теорію золотого перерізу вивчав. Вона для мене як музика.
– О, Андреу, а ти цікава людина! Узагалі-то золотий переріз – це еталонний ідеал, а життя трохи відхиляється від нього. Потрібно ще враховувати фокус зору…
Несподівані зойки й крики переривають розмову:
– Лікаря, лікаря! Негайно викликайте допомогу! Може, тут є лікар?
На підлозі біля віддаленого столика б’ється в судомах і хрипить хлопець. Він спершу побілів, а потім почервонів. Його друг перелякано дивиться на нього. Обоє білошкірі, з вигляду американські туристи. Миттєво оцінюю ситуацію. На столі стоїть тареля з асорті з морепродуктів. Та-а-к… Ясно. Алергік нарвався на заборонені продукти.
– Схоже на анафілактичний шок. Потрібно чекати на допомогу. Необхідний укол адреналіну з антигістамінними препаратами. Може, у його сумці чи кишенях є готовий шприц з адреналіном? – переводжу погляд на друга алергіка.
– Де його сумка? – запитує Ґільєрмо.
Хлопець не розуміє по-іспанськи. Чорт… Ґільєрмо вириває сумку й витрушує її вміст на столик. Жестами пояснюємо, що потрібно. Сполотнілий юнак розводить руками – нема шприца. Швидкої нема, алергік синіє й спухає на очах, йому дедалі важче дихати. Набряк Квінке – найбільш гостра форма відповіді організму на алерген. Ще мить – і молодик задихнеться. Залишається єдиний шанс.
– Так! Спокійно! Я все роблю правильно! – з такими словами хапаю зі стола виделку й з розмаху встромляю її в стегно хлопця.
Дружній зойк свідків. Несамовитий крик помираючого. Мить гробової тиші – і на мене з кулаками суне розлючений натовп.
– Він лікар. Заспокойтеся, сеньйор Андреу – лікар. – Ґільєрмо розставляє руки й упевнено відтісняє юрму.
Хлопець на підлозі тримається вже не за горло, а за стегно. Йому дуже боляче, та він вийшов зі стадії «майже труп». Наднирники виділили необхідну кількість адреналіну для того, щоб протриматися до отримання уколу. Через кілька хвилин він дістає
