Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Землянка - Віктор Семенович Близнюк

Землянка - Віктор Семенович Близнюк

Читаємо онлайн Землянка - Віктор Семенович Близнюк
з якими побратався в окопах, на фронтах революції. Згадав степ інгульський, батьків. Сказав останнє слово Оксані, матері твоїй. «Пробач, — сказав, — солдатська доле, що з-під вінця вийшла ти вдовою…» Отак прощаюся з жінкою, з молодим життям, а тим часом, несвідомо, ковзаю здоровою рукою по стіні. Да, забув: лежав я на верхній полиці; видно, хлопці поклали мене, бо весь у крові. Загледів, нарешті: поруч вікно, замерзле, пальцем проведеш — рипить, наче крохмал. Морози люті стояли в ту зиму. Спідня сорочка прикипіла до скла, живцем одірвав її. Лап-лап рукою по рамі. Гвіздок. Лежу й розхитую бездумно його. Коли це дмухнуло снігом — рама відхилилась. Чую: стукотять колеса, вищить хурделиця. Поїзд тихенько повзе під гору. А мене вогнем обпекло. «Це ж порятунок!» — думаю. Підкликав Залойка, здоровий мужик був, жеребця кулаком збивав. «Тихо! — кажу. — За мною по одному»… Вийняв раму, згорнувся калачем (помирать — так з музикою!) і сторчма у замет.

Словом, на ранок прийшли до своїх. Всю ніч блукали нетрями, босі греблись по снігу, ледь живі були, а таки доповзли. Нас уже списали в штабі. Розвідка донесла, що мене й хлопців повезли на страту в Совиний яр, а ми — здрастуйте, явились із того світу… Уяви собі, Вовко, чого тільки не передумала тої ночі наша бідна матінка!

Тоді було таке юне, таке чисте небо, десь мирно вуркотав комбайн, сонцем пахла житня солома, Вовка ще не знав страшної буденності війни і слухав батькову розповідь, як одну з небилиць про злого змія; тоді війна для хлопчаків була не більше, як захоплююче кіно, де ура! вперед! дайош на Махна. Війна-голодавка, війна-каліцтво прийшла до них пізніше. Мабуть, лише зараз, коли Вовка тримав у руках батьків косинець, давня казка про втечу з полону обернулась для нього жорстокою правдою. Ніч, хуртовина, майже голі бійці, закривавлені, обморожені, продираються хащами, повзуть по заметах, по глибокому снігу. Ноги як подушки, обвуглені щоки, вони падають, знов бредуть, і одна думка веде їх, напівживих: на волю… до своїх… Степ і небо — для крилатих.

«Хто ж з окопів тікав? Батько?» — силкується зрозуміти Вовка материні слова. Йому здається, що Надійка хмурить лоб, хоче по-своєму втішити: «Всі вони, Вовко, такі… батьки». «Брехня!» — жарка пітьма застеляє очі йому, хлопець стримує крик, торсає матір:

— Звідки він тікав? З німецького табору?

— Що з тобою, сину? — мати стурбовано гладить його спітнілий вихрик, його нервово напружену шию. — Радість така… живий, озвався батько. А ти…

— Ну, скажи, скажи!

— З табору, звісно. Тричі нору копав під колючим дротом. Раз уже вирвався був. Зловили… Собаками. В барак до смертників кинули. Але тут наші… В кільце, звільнили весь табір.

«Ну от, бач!» — зиркнув Вовка туди, де мружилась, догорала свічка. «Я ж нічого, Вовчику, — тріпнула кісками Надя. — То здалося тобі…»

— А зараз куди він, — допитувався Вовка, — на фронт чи додому?

— Пише, що для служби вже не годиться. Перевірять їх і відпустять… на поправку. Там, видно, сама тінь од людей.

— І батька перевірятимуть? Хіба не знають його?

— Ех, дитя, дитя! — журно усміхнулася мати. — Світ для тебе — п’ять пальців. А ось подумай: ні орденів у нього, ні документів… Все пропало. Хто він — не заглянеш у душу. Того й передав батько цидулку одним товаришем: так і так, мовляв, якщо живий хтось із рідних чи знайомих, хай напише в комісію, ким він був, як воював ще в гражданську, як під обрізами закладав комуну в степу.

— А знаєте, що ми пошлемо татові? Ой, зараз побачите! — Вовка випурхнув з материних обіймів, скочив на кушетку, шурхнув рукою під стіну — туди, де ховав свій автомат, але витяг не «ППШ», а невеликий пакунок. — «Що це?» — підхопилася мати. Василина й Надійка теж підійшли до збудженого хлопця. Трісь! — лопнула зав’язка, на підлогу впав якийсь шкураток. Вовка зубами розірвав спідню обгортку — так нетерпілось йому! — і щось вишнево-гаряче блиснуло з ватяного кубельця.

— Пізнаєш? — передав у материні долоні те, що іскрилось жарким рубіном.

Трояниха обережно ступила до вогню. Усі четверо схилились над свічкою. Надійка, як те мишеня, просунула голову поміж дорослими. Її очі, повні дитячої цікавості, так і тяглись до Вовчиної знахідки. Перше, що вона побачила, — широку й темну долоню бригадирки. На долоні — мідний кругляк. Ні, не простий кругляк, а ціла картинка, витиснута в металі. Ось підковою — вінок із дубового листя. В центрі, як сонце, маленьке вічко, від нього промінь — багнет, молоток і, очевидно, плуг. А над всім цим — червоне знамено, стяг революції з палаючим закликом: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»

— Орден, — сказала Надя.

— Орден, — сказала Василина.

— Орден, — сказала мати. — За Перекоп Андрію дали… Орден Червоного Прапора. Фрунзе йому вручав, як зараз пам’ятаю той день…

Трояниха, немовби опам’ятавшись, здивованим поглядом обвела хату, знайшла притихлого сина — тут він, під рукою.

— Волошко… де ти взяв? Як ти зберіг?

Хлопцеві наче кропивою натерли щоки — так пашіли вони. І голос охрип від хвилювання. Збиваючись, Вовка розказав, як воно було. А було дуже просто. Коли німці підійшли до села, кинулись хлопчаки рятувати своє найдорожче. Той іспанку ховав — під стріху, той наган з пістонами (все-таки зброя!) — у колодязь між цямрини, той заганяв у депо-димохід свій паровоз (бо червона ж зоря на ньому!).

А Вовчин скарб — «Читанка» та казки Пушкіна. І ще він згадав про ту коробочку, де батьків орден. О, він добре знав, де лежить оксамитова коробочка! Заплющив би очі — і то знайшов би її (у шафі, на верхній полиці). Не раз, коли дома нікого не було, Вовка із лави дерся на полицю, відкривав тайком зелену кришечку і вбирав очима жар пломеніючого на сонці прапора. Цок-цок, цок-цок, — клацали в хаті дзигарі, майоріло знамено, вривалися в тишу будьоннівці, і він сам, червоний барабанщик, летів попереду на шаленому коні…

Тоді, влітку сорок першого, як хрестаті танки заволокли пилюгою степ і небо задихалося від чорного диму, Вовка подумав: «Хіба можна це — Пушкіна

Відгуки про книгу Землянка - Віктор Семенович Близнюк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: