Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Землянка - Віктор Семенович Близнюк

Землянка - Віктор Семенович Близнюк

Читаємо онлайн Землянка - Віктор Семенович Близнюк
те-то треба зробити, так старе й мале виходить у поле, і він у гурті працює, і ми були в районі першими.

У зв’язку з цим поголовно просимо: пришліть на хазяйство Андрія Васильовича, ми хутенько з жнивами упораємось і фронту підсобимо хлібом.

В чім і розписуємось усі, хто живий.


…Рано вранці, до початку роботи, Вовка обійшов село з Денисовим листом. Дід Аврам, прослухавши колективну заяву, зауважив, що написано сучкувато, що він, мовляв, додав би щось живеньке — про те, як любив Андрій поспівати з жінками на косовиці. А загалом, сказав дід, бумага правильна, за таку людину поручились би головою і жона, і дочка, і обидва сини. І дід поставив за себе і за всю сім’ю п’ять підписів-закарлючок. Баба Ониська, що навпомацки вишивала полотняну сорочку (не на весілля, бува?), заохкала: хай скоріше повертається Васильович, то, може, призведе до розуму жевжика, Яшку її оглашенного, бо геть одбився від рук. «Отак, єй-богу, з Максимом було». — І баба згадала, як Андрій на віжках тримав її старшого літуна… В кожній хатині щось нове й нове чув пастушок про батька, і серце його повнилось гордістю, і він лише зараз усвідомив, що батько живе не тільки в їхній землянці, а й тут в Ониськи, і в Дині, і в Яценків. Він остався з людьми, як совість.

Того ж дня Ольга понесла на пошту цупкий пакет, в якому лежав усіяний підписами лист і орден Червоного Прапора.

17

Під церквою, де бур’яном поросли німецькі окопи, Вовка загледів трофей. Щось кругле, немов кавунець, чорніло на бруствері. «Ти ба! — зупинився Вовка. — Причаїлось у гніздечку й гріє на сонці своє черевце…»

Спершу подумав: фляга. Ні, не фляга, більше скидається на маслянку.

Розігнавшись, Вовка стрибнув через окоп («Зараз побачимо, що за штуковина!»), та наче вітром штовхнуло його в сторону: граната!

Уткнувся в гарячий пісок, завмер. «Дурний… Я ж не чіпав її — не бахне». Відкрив одне око, бликнув: так і є… німецька «лимонка». Лежить перед самим носом. Пахне нагрітим залізом. Синя фарба де-не-де облущилась, на оголених латках — іржа. А чому вона подзьобана? Ох, і подзьобана! Може, Яшка ціляв по ній? Тут, коло церкви, Яшка не раз влаштовував стрільбища… «Лимонка» вся в дірочках, рваних зазубринах, з нутра висипається мучний порошок.

«Негодяща», — вирішив Вовка.

Раз негодяща, зважив її на долоні: важкенька. Далеко можна пошпудить. Але не кинув «лимонку», жаль. Хто з хлопчаків не знає, що ця граната знаменита своїм шнурком? Якщо відкрутить металеву бурульку (ось вона, кришечка), то із запалу висунеться дуже симпатичний шнурок — блискучий, зсуканий із шовковистих ниток. На кінці його білий гудзик. Такого добра ніде в селі не знайдеш.

Вовка щосили рвонув за гудзик.

Так і стояв він: «лимонка» в одній руці, шнурок від запалу — в другій. Пломінке червневе сонце хилилось до обрію, дихали жаром кам’яні стіни церкви, у затінку під лопухами дрімали напашені кози.

Коли б граната ціла, треба одразу кидати, бо вибухне.

Вовка покрутив шнурком — куди його — і пхнув за пазуху. А що з «лимонкою»? Гепнуть об камінь?

Пошукав очима зручну мішень.

«То ціла вона чи спорчена?» — на всяк випадок притулив гранату до вуха. «Тс-с-ш-ш», — почулося глухе сичання, немов з гадючої пащі.

«Горить! — стрельнуло Вовці у вухо. — Запал!»

Граната — плесь! — впала до ніг. «Близько!» — підгилив її, вона дзигою крутнулась на бруствері. «Ще раз! Далі!» — копирснув ногою землю, дзига мелькнула в окоп і…

— Гггах!! — сипонула піском у вічі.

Вихором рвонуло пилюгу, кіз як мітлою вимело геть із бур’яну. Деякі з лопухами на рогах неслись ошелешено в степ.

А Вовка лежав під церквою, розкинувши руки. Од страху звалився. Ні дихнуть, ні крикнуть не міг — душа скочила в п’яти. Та й не диво: тільки-но смерть заглядала у вухо. То вона сичала гадюкою. То вона своїм жалом проколола йому перетинки: дзвенить-дзвенить у голові.

Мало-помалу верталась душа на місце. «Тень-тень», — озвалося серце в порожніх грудях.

«Проклята балка, — сплюнув Вовка пісок з язика. — Це ж тут Мишка весною вбило».

І спомин, як холодний камінь, причавив малого. Зринула з пітьми жахна картина. Яшка: «Стріляєм на виграш…» Здибилась земля, чорним крилом заступила сонце… Свіжа воронка… Мишко… Засипаний репаним груддям. В погаслих очах — попіл. Неначе з мурашника висунув кулачок, і в ньому — контужені проліски. «Збережіть їх, люди…»

«Мишо… Я йду до тебе», — Вовка обминув заплетений берізкою окоп, в котрий скотилась «лимонка» («Ого! Обвалило стіну!»), подався вгору до плескатого каменя, за яким вони, Яшка, Лесь і Вовка, залягли тоді.

Ось той горбик, де поклав Олесь начинений смертю снаряд.

Серед полину вовчим лігвом зяяла яма. Круг неї — дощами розмита бровка обгорілої землі. Весь ободок заглибини шкіриться зубами-осколками; на них, здається, запеклася кров.

«Одцвіли твої, Мишо, проліски».

Вовка глянув на захід, де хвилястою лінією зламувався по-вечірньому блакитний степ. Там на самому гребені стояли купками кози, сполохані вибухом, і піджидали свого пастуха. Сонце підсвічувало їх знизу, гребінь рожево палав і, здавалось, у рожевій заплаві, на мілководді, заснув табунець качок… А село! Вщерть залите променястою голубінню, немов купалось воно в тихій молочній воді.

«А він не бачить цього», — тупим осколком шпортонуло Вовку по серцю.

Мишко… Один у страшній печері.

Нараз привиділось Вовці, що він, сирота, живий, що хоче встати, хоче дихнути, а на груди, на лице, на зомлілі руки його тисне велетенська гора, чавить, чавить безжально, він упирається, він благає…

«Ху!» — аж задихнувся Вовка, бо йому — він це відчув — забило землею рот і ніздрі.

Геть, геть з проклятого місця! Не оглядаючись, він біг щодуху від церкви; спиною, отерплим тілом чув,

Відгуки про книгу Землянка - Віктор Семенович Близнюк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: