Землянка - Віктор Семенович Близнюк
Потіснившись, вони сіли круг дубового столу. Сплелись їхні руки, погляди, зворушені серця. В цю хвилину кожен відчував, що він з однієї сім’ї — солдатської, що кожному з них, Федорі, Олесю, Надійці, усміхнулося щастя.
Уляна розлила медову «шипучку», і, поки вона обходила всіх, Вовка тихцем лизнув бульбашисту піну, яка грибком здіймалась над кухлем: солодка, аж в роті злипається!.. Перший тост виголосив Яценко — за те, щоб навіки згинула війна, щоб знов залюднилися наші села, діти росли в добрі та щасті, а старим якщо й помирати, то своєю смертю.
І потекла щира селянська бесіда. Згадували про Вовчиного батька, про довоєнне життя, про те, що було та билом поросло… Уляна підсіла ближче до Троянихи, голубила її, натруджену, ласкавим поглядом, все припрошувала: «їж, їж, бо ти, сердешна, надірвеш себе» — а потім тихо мовила:
— Від людей чула я, сестро, як ви з Андрієм побралися. З пекла самого, кажуть, вискочили…
— Розкажіть, мамо! — попросив розпашілий Вовка.
— Розкажіть, розкажіть! — напосілись Ольга з Яшкою.
— Та що казать? — обвела бригадирка стіл збентеженим зором. Задумалась. — Було в нашій сім’ї десять голодних ротів: три брати, а то дівчата, дрібненькі всі, як горох. Поміж ними я найстарша. Жили ми на хуторі Михайлівському (під Лозовою це). Лихий був час. Станція під боком, що не день — бій, колотнеча, один вривається, другі тікають. Хутір до пня спустошили, хоч у старці пускайся… І ось заходять на постій червоні. Серед командирів — Андрій, молоденький такий, відчайдушний. Прогарцює на коні під хатами — в будьонівці, червоний бант у петлиці, реміння навхрест — всі дівчата на тинах сушаться. Подружились ми з ним. Зустрічались вечорами. А тут: «В ружжо! Тривога!» — налетіли денікінці. Рубались, рубались наші, та відступили. А ви, може, чули, що робили біляки з дівчатами, котрі, як вони казали, продались москалям. Страшне робили. На людях глумились, а тоді на шматки різали… Сиджу я в клуні, повний двір нальотчиків, жду смертного часу. Коли це вночі стук-стук у віконце. Андрій! По стуку пізнала: він! Підхопив мене та в сідло і — «Держись!» — кресонув галопом. На хуторі гвалт, гахкають з темряви, чую — погоня, цьохкають кулі, а ми летимо, як у прірву. Втекли до своїх! А потім куди Андрій, туди я; санітаркою була, на всіх фронтах пройшли з мужем рука в руку. Всяко було — і в мочарах тонули, і під снігом коцюбли. Та не жалкую, ні! Щаслива… Дай боже молодим такої любові…
Змовкла Оксана. Сиві пасма від каганця заплутались у тугій косі, що важко спадала на її плечі. Схилила мати посріблену голову, поринула в спогади. В землянці мовчали, немов боялися погасити довірливий пломінець, який освітив найінтимніше — те, що людина відкриває не часто.
Оксана рвучко підвелася, струшуючи з лиця задуму.
— Ой, засиділись як! — І сказала, чого вони, власне, прийшли до Яценків.
— Значить, бумагу в комісію? — перепитав Денис. — Добре, складемо такого акта. Зараз же помізкуємо й складемо. Від імені всього колгоспу. І кожен в селі підпише, бо любили Андрія, як правду саму. Ніколи душею не кривив, для себе й тріски не брав, все — для людей, для громади. Жив чоловік, як на долоні…
Денис коротко й діловито розпорядився — і сім’я кинулась виконувати батьків наряд. Уляна вмить нашкребла з димоходу сажі, сколотила маручкий порошок у гільзі — готове чорнило; знайшовся й папір — Лесь відбатував клапоть мішковини, яка пресувалась, видно, із солом’яної дерті; Ілько витяг з віконниці старе (ще довоєнне!) іржаве перо, ниткою прив’язав його до палички.
— Сідай, Ільку, до вогню, — наказав батько. — Ти мастак на писанину, тобі тільки в штабі служити.
Ілько підсів до каганця, схилився над папером.
Яценко, нахмурившись, заходився міряти землянку — до печі й назад, до печі й назад. Наче виношував у собі дозрілі ваговиті мислі. Кілька пар очей стежило за ним. Рип-рип, рип-рип — маячила перед сліпаком велика Денисова постать.
— Катай! — мовив перегодя Яценко. — Так, сину, почни: Вельмишановні ревізори…
Ілько заскрипів саморобною ручкою, прискало чорнилом роздвоєне перо, то спотикалося на рудих бугорках, то скакало, як плуг, що розтинає жилаве коріння. А батько повагом кидав і кидав у тишу одвіяні слова, і вони, немовби зерно, лягали рядок за рядком на заволоченому полі.
— Так чи не так я кажу? — час від часу зупинявся Яценко.
— Так, сусіде, так, — схвально кивала бригадирка. — Прямо з душі моєї черпаєте…
Сюди й туди, сюди й туди ходив, як маятник, розміреним кроком Яценко; і трепетний вогник хитався то в один бік, то в другий, і всі присутні водили очима за тінню, що повзала по стіні. В Ілька занила шия від напруги, від незвичної роботи.
— Нум, рапортуй, що ми там посіяли, — попросив батько сина-писарчука.
Ілько розправив занімілі плечі і, немовби школяр, голосно по складах прочитав:
Вельмишановні ревізори!
Пишуть вам колгоспом громадяни села Криничуватого Бобринецького району Кіровоградської області. Серйозне діло маємо до вас. Чи не могли б ви спішно відпустити нашого земляка, який був до війни бригадиром? Звать його Троян Андрій Васильович. Він, кажуть, воювати не годен, а нам дуже треба для общої пользи. Увійдіть в наше положення. Землі в нас багато, хоч купайся, а жива сила яка? — баби та діти, і їх з половину, бо село згоріло вщент, кого вбили, кого й у Германію погнали, досі не вернувся. Така, бачте, ситуація, а тут ще біда — нема хазяїна, котрий з головою взявся б за колгосп та підняв людей.
Пойміть нас, товариші, і віддайте назад бувшого бригадира, велика надія на нього. Нащот біографії не сумнівайтесь: чоловік він партійний, заслужений. Про геройство його в газетах старих писали, портрети в районі висіли, цей факт можна перевірить. А краще пришліть комісію: тут вам кожний за Андрія скаже. А чи був коли-небудь напідпитку, а чи словом поганим обізвався до меншого — зроду за ним такого не велося. Загадає, бувало, людям: те-то й
