Землянка - Віктор Семенович Близнюк
Ех, жаль!.. От якби все змалювати! Або скласти прикладно, як дід Оврам. Він, може, почав би так:
За далекими морями Та за синіми горами…А далі щось про фортецю. Фортеця, фортеця — ні, до неї нічого не додаси. «Теця-втеча»… не клеїться. А коли про військо: військо — запорізьке. Краще виходить:
За далекими морями Та за синіми горами, Де стояло славне військо, Славне військо запорізьке.З потаємною радістю помічає Вовка, що в нього деколи виходить. Про Кудима не виходило, не виходило, а потім само ніби склалося:
Ой Кудиме, Кудимé, Чого пузо тобі дме? Дме мене від молока, Як від крові павука.А що, хіба мало попив крові з Василини та Надійки? З живих людей зробив вижимки, і досі до пам’яті не прийдуть. Павук… Хай тепер сам доглядає свої хвости. Слочесті, гидко й поткнутися туди, де бухтій топче землю. (Вовка навмисно пасе кози під Купцем, щоб далі від Кудимових очей.)
Буває, що неприкаяна Чирва змушує хлопця дертися по слизьких моховитих уступах на гранітну стіну. Він зганяє вражу козу, обережно рачкує на верхню подушку. І тільки спинається на ноги — душа в п’яти. Така жахна прямовись — тягне, пхає униз, як у прірву. Лише коршакам тут гніздитися. Майже під хмарами. Зате ж і видно — півсвіту. Внизу, під самою скелею — церква. Та, що з хрестом і скибкою місяця. Маленька стала, наче бабуся присіла до землі. Далі — село, крапки-крапки землянок, Інгул викрутасом, трохи збоку на горі — сірникова коробка школи, аж ген — лобатий Мартин, зелені кучерики терновищ. Між терном — білі намистини, вони туди-сюди перекочуються, за ними сновига руде кожушане опудало. «Ну як, старче? — Вовка цьвохкає батогом у бік Мартина. — Не питаєш зараз: кози любі, кози милі, чи ви пили, чи ви їли?.. Ото ж! Попобігай день за рогатими, і без полину гірко стане!..»
З виступу на виступ, з подушки на подушку спускається вниз пастушок і знов — у траву, до свого неба.
Часом серед бугилиння замелькає білий чубчик, затупотять по стежці босі ноги. Вовка підскакує, пужалном виписує кола:
— Сюди, сюди, Лесю-у-у! Я тут!
Зпрожогу пада Олесь на теплу землю, відхекується. Літо розмундирувало дружків-близнюків. Правда, штанці однакові — ті ж самі парусинові, а сорочечки різні. У Вовки полотняна, фарбована цибулиним відваром, як-то кажуть, сіро-буро-малинова. В Олеся — з тертої-потертої підкладки, їдучо-жовта, куценька, пуп вигляда. Вовка засмаг, як жук, а Леся й сонце не бере — наче ненька в молоці скупала.
Хлопці притискаються плічми один до одного, лікті — в землю, в зуби — по стеблинці, жують, смокчуть цукристий пирій, захоплено мовчать. Вовка, насмакувавшись блаженною тишею, зазирає другові у сині глибокі озерця.
— Що там у селі робиться?
— На буряки вийшли. Кузки тої до біса. Чума, так і шаткує листя. Збираєм, збираєм — не визбираєм.
— Ти воду носиш?
— Ну да ж. Оце прибіг на обід, круть — і до тебе.
— Діда Оврама не бачив?
— Бачив. За руку з ним поздоровкались… Він же на буряках.
— І як після того… ну, після звістки?
— Знаєш, нічого. На людях шуткувать пробує. А лягли на межі (спочить трохи), я до нього, в полин — корчиться… стогне.
— Н-да-а-а… Живучий дід. Горе б’є, з плеча рубає, а він, як дровітня, не колеться…
Лесь побіг у село, під гору й під гору, гукнув звіддаля; «До вечора!» — а Вовка лежить у степовій колисці, старій борозні, в очах його — весь небосхил, шуліка, розпластавши крила, застиг у скляній блакиті, ріденькі купчасті хмари, наче пустотливі ягнята, труться боками об гострі виступи скелі, перескакують через мідний купол церкви, біжать отарою на заінгульський випас. І Вовчині думки поспішають за ними. Йде він із чабаном дідом Оврамом, йде сивою ковилою, шовкові мітелки лоскочуть їм груди, коники, мов горох з-під ціпа, так і прискають навсібіч, Диня усміхнено мружиться, бере золотую кобзу, і не пучки його, а вітер стиха торкається струн.
Йшов степами чабаненко, А за ним хлопчина…Добра пісня виходить!
Лежить пастушок у траві. Сорочечка полотняна, штанці з парусини. П’яти, як натерті мідяки, блискотять на сонці. Воно, пломінке, вогнисте, визолює грубу одежину. На смуглому личку малого — таїна, зачудованість дивним світом. Притулить вухо до землі, — чуєш? — то вона для тебе нашіптує ніким ще не знаних пісень. Порине очима в небо, — глянь! — то воно для тебе розгортає ніким не бачені акварелі.
Слухай, дивись, хлопче! Зернину до зернини відкладай у пам’ять свою, малий Тарасе!
Лесь — то Вовчин поштовий голуб. Тільки сонце в зеніт — вже тріпотить, біліє між кущами його льняний чубчик, виляскують підошви по втоптаній стежці. Несе якусь новину!
— Ой що було! — кидає з підходу Зайценко; мабуть, десь набрався веселих побрехеньок, вони хлюпотять із нього, як вода з повного відра. В Лесиних губах — сверблячка, нетерпіння, слова аж танцюють на кінчику язика.
— Ну кажи, кажи, — перехоплює Вовка.
Хлопці падають животами на теплу черінь землі (хай вигріваються запалі пузця), і Лесь вистрочує:
— Ой що було, щоб ти знав! Ой хрестила його…
