I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський

Вона відповіла на мій рух, схиливши голову на долоню. Я запустив руку в її густо-каштанову гривку і притягнув до себе, палко цілуючи в напіввідкриті вуста. Але заповзаючи рукою під блузку, необережно зачепив ліктем недопиту пляшку з рислінгом, і вона, беркицьнувшись на письмовий стіл, залила Катерині всю спідницю.

— Не переймайся, — сказала вона, — це дрібниці.

Вечір було зіпсовано остаточно.

Подумалося: «Яка там, на хуй, еліта?».

У кімнаті так само пахтіло смаженою на салі картоплею з часником. У кутку лежала брудна білизна, а в шафі — спітнілі козацькі лахи.

— Здається, сьогодні в нас з тобою нічого не вийде. Вибач, ця ситуація з фальшивими фунтами вибила мене з колії.

— А й не треба нічого. Все і так було занадто класно.

— Ти не ображаєшся?

— З чого ти взяв?

— А, так... — відказав я, дивлячись кудись убік, а сам подумав: «Навіщо це все?».

Глава п’ятнадцята

Сер Джонатан Мак-Лох повернувся наступного дня.

Я вже, можна сказати, скучив за ним. Без попередження прийшов до театру, перестрівши мене у фойє після вистави.

— Як гралося?

— Так собі... не дуже... — поморщив я носа.

Сьогодні весь день виявився якимось роздризканим і порожнім. Зранку пішов міняти гроші, аби віддати борг Катерині, так просидів у черзі півтори години, поки дістався до віконечка. Аж тут оголосили обідню перерву, після якої до третьої дня рахували мої мідяки. Працювати на майдані вже сенсу не було. Так я вирішив піти по магазинах. Позавчора надибав на сейлі у взуттєвій крамниці класні мілітарні чоботи за тридцять дев’ять фунтів. Але коли припхався в магазин, то чобіт у ньому вже не виявилося. То поїхав на Квін-стрит по стильну шкіряну куртку, яку примітив ще на початку гастролей. Але мого розміру теж не було. З розпачу придбав собі на розмір більше. Коли приїхав додому, то знайшов куртку занадто великою і поїхав її здавати назад. Дорогою зголоднів і замість завернути у звичний «Бургер Кінг» зайшов заради експерименту в «Піца хат», де з’їв несмачну піцу з томатним соком за вісім фунтів, діставши печію. Надумав зазирнути на екскурсію у королівський палац Голіруд, але там був вихідний. Зателефонував до батьків. Ті не брали слухавку.

Вистава ввечері теж не вдалася. Публіка була мертва, сцена холодна. Кожен з акторів «дмухав у власну трубу», «грався зі своїм апельсином» і «тягнув ковдру на себе». Так кажуть у театрі, коли зникає відчуття ансамблю.

— У вас же професійна трупа? — здивувався містер Джон, коли ми вийшли на вулицю.

— А це не залежить від професійних якостей, — копнув я ногою порожню бляшанку з-під пива, що валялася на тротуарі. — Ти можеш бути тисячу разів професіоналом, але є щось таке, без чого мистецтво мертве.

Я зробив свого Раскольнікова таким собі трохи агресивним хуліганом, що загалом відрізнялося від рефлексуючого інтелігента у виконанні ленінградського артиста Тараторкіна у знаменитому фільмі.

Ця незвична трактовка подобалася публіці, хоч перші вистави гралися в майже порожньому залі.

Але після того як у ЗМІ вийшли перші схвальні рецензії, публіка повалила.

На Единбурзькому фестивалі якість театральних постановок визначається кількістю присуджених критикою зірок. Ми дістали найвищу оцінку. П’ять!

Щоправда, це ніяк позитивно не відбивалося на артистичних гаманцях. Добові з розрахунку по десять фунтів на людину мали отримати тільки наступної неділі. Як у таких умовах виживали артисти в країні, де велика пляшка мінеральної води коштувала два з половино фунти, для мене й досі лишається загадкою.

— Маєте сьогодні вільний час? — поцікавився Мак-Лох. — Хотів запросити вас до себе в гості. Поговорити стосовно пропозиції, яка вас, гадаю, може зацікавити.

«Хм, — подумав про себе, — що ж ти можеш мені запропонувати, старий шкарбуне?» Але зізнаюся, у грудях залоскотало.

— Ходімо, — удавано байдуже знизав плечима.

— Це тут недалеко, два квартали пішки.

Спершу ми йшли мовчки. Я згадував подробиці невдалої вистави і відчуття гіркоти не полишало мене. Тобто були й оплески, і схвальні відгуки, і вдячні глядачі — все, крім акторського вдоволення роботою. Перед виставою я не відчув того легкого щему, який називав приходом «танцюючого демона».

Інколи він приходив за декілька годин до вистави. Подеколи його треба було чекати аж до третього дзвоника. А іноді він не приходив зовсім, як сьогодні. Тоді текст ролі ставав сухим. Мізансцени робилися мертвими.

— Невже для вас натхнення також має божественну суть? — запитав зненацька Мак-Лох, наче підгледівши мої думки.

— От уже й не знаю. Трапляються миті, коли я в буквальному сенсі відчуваю, що в мене вселяється якась інша сутність. А от якої вона природи — з’ясувати не можу.

— Чи відомо вам, чому в Середньовіччі акторів ховали за межами цвинтарів?

— Церковники казали, буцім за часів Римської імперії перших християн страчували саме в театрах. Відтоді для них усе, що пов’язано з публічним лицедійством, — гріх.

— Тоді друге питання: чи доводилось вам колись чути про давньоримського актора Веспасіана, який вступив у суперечку з архієпископом Константинопольським Аттиком у 423 році нашої ери?

— Вперше чую...

— Веспасіан був християнином і якось публічно звинуватив церковників, буцім ті, надаючи службам театральних пишнот, підміняють поняття самого християнства, суть якого — у любові до ближнього. По суті Веспасіан був першим християнським агностиком, який заперечував Церкву як інституцію, що брала на себе посередницьку функцію у спілкуванні людини з Богом. Ба більше, на основі своєї театральної трупи він створив першу у Візантії християнську общину, яку ортодоксальні християни визнали розкольниками. За наказом архієпископа вони розправилися з Веспасіаном та його поплічниками, забивши тих кийками разом із жінками й дітьми. Це взагалі був перший випадок в історії, коли одні християни відчули себе трошки кращими від інших і власноруч пролили першу християнську кров. Але саме після вбивства Веспасіана, архієпископ Аттик видав указ ховати всіх акторів за межами цвинтарів. Бо що роблять з конкурентами? Правильно — знищують. Згодом першоджерела цієї традиції забулися або були свідомо стерті з людської пам’яті, на догоду Церкві, яка воліла б забути цей прикрий випадок. Ну ось ми і прийшли.

Сер Мак-Лох зупинився навпроти п’ятиповерхового будинку без наявних ознак архітектурної вишуканості.

«Royal Circus № 8», — прочитав я табличку.

Ми зайшли в під’їзд, де пахло котячими сцяками і по крутих сходах піднялися на третій поверх.

Містер Джон торкнувся пальцем кнопки