Так, але… - Тарас Прохасько

Є дуже химерне — принаймні одне з — пояснення Ернеста Гемінґвея щодо його розриву з другою дружиною — тою, яка була багачкою і так багато вклала у письменника. Він каже, що непорозуміння проявлялися передовсім в іграх, якими захоплювалися його друзі та приятелі жінки. Товариство дружини називало себе світським і грало у теніс, лаун-теніс. Білі штани і спіднички, білі сорочки, зелена трава, неквапливість тодішнього аматорського тенісу з усіма ритуалами, свіжість і добрий запах. Натомість гості мужа — на той час переважно баски з Іспанії — грали в пельоту, відбиваючи швидкий м’ячик короткими дерев’яними ракетками. Відповідно, були завжди мокрими, спітнілими, різкими, смердючими і збудженими. Навіть не згадуючи постійного попивання, що цілком неприйнятне у тенісі, але таке файне при пельоті. Зрозуміло, каже письменник, що ці товариства не могли ні подобатися навзаєм, ні віднайти спільної мови. А через них уже й подружжя почало скептично ставитися одне до одного.

Я багато грав у теніс. Грав у пельоту. І розумію, як важливі характери двох досить подібних ігор, насправді однаково дурнуватих у своїх досконало розроблених системах, можуть настільки проявити особливості людини, чоловіка, жінки, що стає ясно: далі жити разом неможливо. Хоч жити разом — це не обов’язково грати у якусь із ігор, можна обійтися без неї, можна її уникнути, однак проявник виявляється надто універсальним.

Але, крім тенісу і пельоти, є ще бадмінтон. Це та гра, яка — як і задумувалося її винахідниками — стала найдоступнішою, а тому і найпопулярнішою серед простих людей, котрі не можуть собі дозволити розкоші тенісу і не хочуть виснажувати себе пельотою.

Не дивно, що в останні десятиліття двадцятого століття ця проста гра стала одним із головних пунктів у радянському списку літніх розваг. Погані ракетки (зазвичай після кількох сотень ударів у них так роз’їжджалися струни, що не менш поганий волан регулярно застрягав між ними) випускалися соціалістичною промисловістю в такій самій кількості, що й погані гітари і лижі. Переважно грали у так званий пляжний бадмінтон: на близькій дистанції, з високою траєкторією польоту, стараючись якнайдовше втримати волан, передаючи його чітко одне одному. В такому разі часто рахували, скільки передач відбулося без збою. Головним прийомом було прийняти і відбити волан так, щоб, задерши голову, бачити його через сітку ракетки.

Бабінтон — так казали на цю гру в наших селах. Оскільки волан надто чутливий до вітру, а в цих краях вітер є головним станом повітря, то в бабінтон грали або дуже рідко, подовгу стоячи з ракетками і вдаючи, що можеш вичислити, коли і як він буде дути, або дуже недовго, розчаровуючись у можливостях цього перекидання воланом, з якого час від часу відривалися кусники пластмасового оперення. Ще був такий гірський спосіб — закласти у волан камінчик або дрібнесеньке яблучко-зелепугу. Тоді можна було навіть тушити, хоч такої подачі майже ніхто не вмів прийняти. Бадмінтон скоро знуджував, бо пропонована розвага перетворювалася на безконечні нагинання за пропущеним воланом, пошуки його далеко від лінії гри. Бадмінтон, який здавався легкодоступним, обертався розчаруванням у власних здібностях. То велика штука, коли рукою, прикріпленою до тіла, в якій є чужорідний інструмент-ракетка, треба ще й влучати у летюче тіло, якому мусиш надати траєкторії польоту, розрахованої очима. Мозкові складно. Ноги стоять на місці, бо опора. Тягнешся до того, до чого не підійдеш, поки не перемістишся. Навіть ударивши, ніколи не можеш бути певним у потрібній силі удару… Тому бадмінтону в нас не любили.

Один з моїх прадідів написав книжку, особливою принадою якої є епіграфи-цитати до кожного розділу. Мені ще з дитинства найбільше подобалися два: «без різноманітності нема приємності» і «кожен має свою методу». Щодо цих приємностей і метод я маю таке переконання, що людина, яка знайшла свою методу приємності (якщо вона, звичайно, не шкодить комусь іншому), є добрим громадянином. Бо вона знає, що зробити, аби їй було добре. А чим більше є людей, яким більш-менш добре, тим спокійніше усім навколишнім. І я знаю свою методу: хочеш, аби було добре, — заграй з кимсь умілим у бадмінтон. Відчуй єдність рухів і етеру, в якому літає думка волана. Насправді нічого іншого, як безпосередній дистанційний контакт, центр до центру. Хоч це може видаватися таким дурним і непотребним на тлі всього того, що відбувається, аж навіть шкода про таке говорити. Але твоя радість — це безпека ближнього.

У кіні про Штірліца є файний момент, коли генерал Мюллер, відкрившись перед Штірліцом, який, навпаки, залишився зашифрованим, каже: у наш час не можна вірити нікому, навіть собі… мені можна. Адже проблема довіри саме у цьому полягає: сумніватися у власному знанні, сумніватися у знанні себе, а тому потребувати того, хто б міг пояснити не так те, що відбувається у світі, і навіть не закономірності його сприйняття, як те, що відбувається зі мною, який я і чого мені потрібно.

Бачиш… Знаєш… Віриш… Дивні синоніми, які говорять про одне і те ж. Про міру свого прийняття дійсності у доступних тобі межах. Без самопізнання, без усвідомлення власних меж пізнання довіра перетворюється на абсурдне вираховування такої кількості невідомих, яке неспроможний виконати навіть мозок, осяяний до осліплення манією гіперконтролю.

Проблема довіри ускладнюється тим, що вона прикута до інстинктів — і самозбереження, і влади. Тому наскрізь пронизана страхами і бажаннями. А щоб довіряти, треба якраз не боятися. І не боятися за нездійснені бажання. І не боятися не ситуативно, а взагалі. Не боятися себе і того, що можеш витримати. Не боятися опинитися безвладним і не збереженим. Довіра — це форма божевільності. Тої вільності, яка є божою.