Місто Страшної Ночі - Редьярд Джозеф Кіплінг
Вона нікому нічого не скаже, бо не сміє, але, як ніщо їй не перешкодить, боюся, що десь у середині травня різьбяр помре від холери — миш’якової тобто. І тоді я буду причетний до вбивства в домі Судгу.
За гранню
Кохання не зважає на касту, як сон — на поламане ліжко. Я подався шукати кохання й загубив себе.
Індійське прислів’я
Кожній людині слід завжди, хоч би там що, держатися своєї касти, раси й роду Знайся білий з білим, а чорний з чорним. Тоді, що б не трапилось, воно не порушить заведеного плину життя, не захопить вас зненацька, не виб’є з колії.
Ось історія чоловіка, що свавільно переступив безпечні межі звичного пристойного товариства і дорого за те заплатив.
Той чоловік, по-перше, знав забагато, по-друге, бачив забагато. Він надто глибоко зацікавився тубільним життям; але більше з ним такого не буде.
В самому серці міста, за басті[17] Джітха-Меґджі, лежить Амір-Натхів завулок, що впирається в стіну, пробиту одним заґратованим віконцем. На розі завулка стоїть великий корівник, а стіни по обидва боки його глухі, без вікон. Ані Сучет Сінх, ані Ґаур Чанд не хочуть, щоб їхнє жіноцтво дивилось на світ. Якби й Дурґа Чаран держався їхньої думки, він був би нині щасливіший, а маленька Бішеша могла б сама замісити собі хліб. То з її покою дивилось заґратоване віконце у вузький темний завулок, куди ніколи не заглядало сонце і де в синій тванюці вилежувалися буйволи. Бішеші було п’ятнадцять років, вона вже овдовіла й день і ніч молила богів, щоб послали їй коханця, бо не любила самотності.
Якось той чоловік, що ми згадували — звався він Тріджеґо, — заблукав, гуляючи, до Амір-Натхового завулка і, поминувши буйволів, спіткнувся об велику купу полови.
А тоді він побачив, що завулок глухий, і почув з-за гратчастого віконця тихенький смішок. Вельми приємний був той сміх, і Тріджеґо, знаючи, що добра давня «Тисяча й одна ніч» — чудовий путівник у всіх життєвих пригодах, підійшов до самого віконця й пошепки проказав ту строфу з «Любовної пісні Гара Даяля», що починається словами:
Як людині встояти перед відкритим лицем сонця чи коханцеві перед своєю коханою?
Коли ноги мої не вдержать мене, о серце мого серця, чи моя в тім вина, що мене засліпила твоя врода?
За ґратами тихо дзенькнули обручки на жіночих руках, і тоненький голосок повів пісню далі з п’ятої строфи:
О леле! Як же зоря має сказати лотосові про свою любов, коли браму небесну зачинено й насувається дощ?
Відняли в мене кохану й завезли її в’ючаками на північ.
А на ногах залізні кайдани, що перше були в мене на серці.
Покличте лучників, нехай ладнають…
Голосок раптом умовк, і Тріджеґо вийшов з Амір-Натхового завулка, дивуючись: що ж це за жінка, що зуміла так напам’ять підхопити «Любовну пісню Гара Даяля»?
Другого ранку, коли він їхав на службу, якась стара баба кинула йому в бідку пакуночок. У ньому була половинка розбитого скляного браслета, одна криваво-червона квітка дгака[18], жменька бгуси[19] тобто полови для буйволів, і одинадцять зерняток кардамону. Пакуночок той був листом — не звичайним, необачно-відвертим, а безпечним, незрозумілим для чужого ока любовним посланням.
Тріджеґо, як уже згадувано, знав забагато про такі речі. Англійцям не слід розуміти мову речових листів. А він, приїхавши на службу, розіклав усі ті дрібнички на столі й почав розгадувати їхній зміст.
Розбитий скляний браслет по всій Індії означає вдову, бо коли чоловік помирає, браслети на руках у жінки розбивають. І Тріджего відразу збагнув, про що повідомляє його та скляночка. Квітка дгака може означати і «бажаю», і «прийди», і «перекажи», і «стережись» — як до того, що буде в листі разом з нею. Одне зернятко кардамону означає ревнощі: та коли в листі є кілька однакових предметів, вони втрачають своє символічне значення і вказують на час або — якщо до них додано ладан, грудочку сиру чи шафран — на місце зустрічі. Отже, лист читався так: «Удова — квітка дгака і бгуса — об одинадцятій годині». Жменька бгуси напоумила Гріджеґо далі. Він здогадався (такі листи взагалі багато полишають на здогад), що то натяк на купу полови, об яку він перечепився в Амір-Натховому завулку, що листа послала жінка за гратчастим вікном і що вона вдова. А отже, повний зміст листа був такий: «Удова в завулку, де купа бгуси, бажає, щоб ти прийшов об одинадцятій годині».
Тріджеґо засміявся і кинув увесь той мотлох у камін. Він знав, що на Сході чоловіки не ходять під вікна до своїх коханок об одинадцятій годині ранку, а жінки не призначають побачень за тиждень наперед. Отож увечері того самого дня, накинувши бурку[20], під якою не видно, чоловік ти чи жінка, він прийшов до Амір-Натхового завулка. Тільки-но гонги в місті вибили одинадцяту, голосок за гратами заспівав «Любовну пісню Гара Даяля» — ті строфи, де дівчина-пантанка[21] благає Гара Даяля вернутись. Тубільною мовою ця пісенька справді звучить прегарно. Коли перекласти по-нашому, так жалісно не вийде. Ось приблизно які її слова:
Сама я на даху стою, сумна,
І стежу блискавиць далеку гру.
А грім, немов хода твоя, луна…
Коханий мій, вернись, бо я умру!
Ось унизу базарний спить майдан,
Верблюди ген потомлені в яру,
Й невільники, що ти узяв у бран…
Коханий мій, вернись, бо я умру!
Несила хатній гніт мені терпіть
І злу, сварливу мачуху стару.
Журбу я їм, а сльози мушу пить…
Коханий мій, вернись, бо я умру!
Коли пісня стихла, Тріджего підступив під саме віконце й шепнув:
— Я тут.
Бішеша виявилася дуже вродлива.
З тієї ночі почалась низка дивовижних пригод і подвійне життя, таке шалене, що Тріджего нині часом думає: чи не наснилось йому все те? Бішеша чи її стара служниця, що кинула йому в бідку речового листа, виколупали з цегляної стіни важкі грати: віконце відчинялось досередини, і в мурі лишався прямокутний отвір, крізь який можна було пролізти спритній людині.
Вдень Тріджеґо відбував свою службу або. перевдягтись, складав візити дамам англійського селища, питаючи сам себе, чи схотіли б вони його приймати, якби прочули про сердешну маленьку Бішешу. А пізно ввечері, як усе місто затихало, починалась мандрівка у смердючій бурці. Сторожко перейти через басті Джітха-Меґджі, хутко завернути до