Місто Страшної Ночі - Редьярд Джозеф Кіплінг
Саме як тиша ставала вже нестерпна, тіло перевернулося й відкотилось від миски, де знову завмерло, тільки горілиць. У мисці щось тихенько плюснуло — як ото рибка плюскає, коли вискочить з води за мушкою, — і зеленавий вогник спалахнув знову.
Я глянув на миску й побачив, що там погойдується на воді голівка малого тубільця, засушена, зморщена, аж почорніла, з розплющеними очима, розтуленим ротом, обголена. Своєю раптовістю ця поява здалася ще жахливіша, ніж фокус із повзанням. Ніхто не встиг і слона вимовити, як голова заговорила.
Прочитайте в Едґара По опис голосу загіпнотизованої людини. що вмирає, — і то ви хіба наполовину збагнете, як ужахнув мене голос тієї голови.
Вона вимовляла слова по одному через секунду чи дві, і в голосі чулось якесь «дзінь-дзінь-дзінь», ніби дзеленькав дзвіночок. Отак дзеленькаючи, повільно, ніби сама до себе, вона говорила кілька хвилин, перше ніж на мені просох холодний піт. А тоді в мене сяйнув щасливий здогад. Я придивився до непорушного тіла біля дверей і побачив, що на шиї в нього, у ямочці над ключицею, тіпається м’яз, який ніколи не скорочується, коли людина просто дихає. Отже, це просто вправне відтворення єгипетських містерій, про які часом трапляється читати в книжках; а голос — такий майстерний і моторошний взірець черевомовлення, що кращого й не почуєш. А голівка все говорила, плюскочучи водою об край миски. Вона розповіла Судгу, що вже знов скімлив, сховавши обличчя, про хворобу його сина, про весь її перебіг аж до того вечора. Я довіку поважатиму різьбяра за те, що він так точно пам’ятав час, зазначений у пешаварських телеграмах. Далі голова сказала, що вправні лікарі день і ніч борються за життя недужого і що він напевне видужає, коли подвоїти плату могутньому чарівникові, якому вона служить.
Ось тут різьбяр, з мистецького погляду, припустився помилки. Це ж нікуди не годиться — просити подвоєння домовленої плати голосом Лазаря, що тільки-но встав з домовини. І Джану, яка мала справді нежіночий розум, помітила це водночас зі мною. Я почув, як вона презирливо прошепотіла: «Аслі нагі! Хараб!»[13] — і якраз ту мить вогник у мисці погас, голова замовкла й у темряві рипнули, відчиняючись, двері. Джану витерла сірника, засвітила світильничок, і ми побачили, що миски, голівки й самого різьбяра вже нема. Судгу ламав руки і запевняв усіх нас, що він не зміг би нашкрябати ще двохсот рупій навіть заради спасіння власної душі. Азізун у своєму кутку трохи не билась в істериці, зате Джану, сівши знов на ліжко, спокійнісінько міркувала вголос, чи все це не звичайнісіньке банао[14] тобто дурисвітство.
Я пояснив їй різьбяреве джаду, наскільки вмів, одначе її міркування були куди простіші:
— Такі чари, що ввесь час вимагають плати, — це не справжні чари, — сказала вона. — Моя мати мене вчила, що любовні замови мають силу тільки в того, хто сам любить. А цей різьбяр брехун і диявол. Я не посмію ні сказати нічого, ні зробити, ні попросити когось, щоб зробив, бо я заборгувала Бгаґванові Дасові за дві золоті каблучки і важкий браслет на ногу. Я мушу купувати харчі у нього в крамниці. А різьбяр Бгаґванів Дасів приятель, і він мені отрути підсипле. Це дурне джаду вже десять днів триває і щодня коштує Судгу багато рупій. Досі різьбяр обходився чорними курми, лимонами та мантрами[15]. Такого, як оце сьогодні, він ще не показував. Азізун дурепа і скоро стане парда-нішін[16]. Судгу вже втратив і силу, й розум. А я ж то сподівалась дістати від нього чимало рупій, ще поки вій живий, а ще більше — коли вмре! А він, бачте, викидає всі свої гроші цьому виплодкові диявола й ослиці, цьому різьбяреві!
Тоді я спитав її:
— А навіщо Судгу втяг у це діло мене? Звичайно, я можу побалакати з різьбярем, і йому доведеться вернути гроші. Це ж усе дитяча витівка… ганьба… і безглуздя.
— А Судгу і є як мала дитина, — відказала Джану. — Він прожив свої сімдесят років на дахах і дурний, як коза. Він привіз вас сюди, щоб упевнити себе, що він не порушує ніяких законів саркара, чию сіль він їв колись давно. Він ладен молитись на порох із різьбяревих ніг, а той коровоїд заборонив йому провідати сина. Що знає Судгу про ваші закони та вашу пошту-блискавку? А я маю сидіти й дивитись, як його грошики пливуть до тієї брехливої тварюки.
Джану тупнула ногою і трохи не заплакала зі злості; старий Судгу, накритий рядном, скімлив у кутку, а Азізун силкувалася встромити цибух у його дурні старі уста.
А тепер справа стоїть ось як. Я здуру дав підставу для звинувачення в тому, що за моєю допомогою чи співучастю різьбяр видурює в людей гроші. А це забороняє стаття чотириста двадцята карного кодексу Індійської імперії. Вдіяти щось я безсилий, і то ось чому. Повідомити поліцію я не можу. Де я візьму свідків, щоб підтвердили мої слова? Джану затялась і не хоче, а Азізун тепер під покривалом, десь коло Барейлі, загубилась у цій нашій неосяжній Індії. Не можу я й сам уладнати справу, побалакавши з різьбярем: я певен, що Судгу мені не повірить, а крім того, це б неминуче скінчилось отруєнням Джану, зв’язаної своїм боргом крамареві. А старий блазень Судгу щоразу, як ми спіткаємось, шамкоче мені мій дурний жарт, що саркар нібито ставиться до чаклунства прихильно. Син його вже одужав; та Судгу цілком підпав під вплив різьбяра і слухається його порад у всьому. А Джану щодня
