Дворіччя. Книга українця - Мирон Козак

а в російській:

Величезну різницю бачив Тарас Григорович Шевченко не лише між нашими хатами і їхніми лачугами, але й між українським селом і російською деревней. З квітня 1850 по травень 1857 року Шевченко не написав жодного вірша. З Оренбурга його запроторили в Новопетровське укріплення і встановили такий нагляд, що неможливо було написати українського слова! Тому він крадькома писав прозу і тільки російською мовою — повісті і «Журнал», тобто щоденник. І ось що написано рукою Шевченка у його щоденнику:

«Великороссийская деревня — это, как выразился Гоголь, наваленные кучи серых брёвен с черными отверствиями вместо окоп, вечная грязь... Непонятная антипатия к прелестям природы.

...В Малороссии совсем не то. Там деревня и даже город укрили свои белые приветливие хаты в тени черешневых и вишневых садов... О моя бедная, моя прекрасная, моя милая родина! Скоро ли я вздохну твоим живительным, сладким воздухом? Милосердный Бог — моя нетленная надежда».

Тарас Григорович дуже любив українське село («Село! І серце одпочине...») і з надзвичайною художньою виразністю описував українську природу (згадайте його знамените «Реве та стогне Дніпр широкий...», «...як у Дніпра веселочка воду позичає», «Садок вишневий коло хати», «Тече вода з-під явора...», «Сумують комини без диму» і багато-багато інших рідних пейзажів.)

...Навчався я в Москві російською, а думав українською мовою. Не розумів, чому до нашого твердого і дзвінкого «доказ» росіяни причепили ще аж дев’ять (!) букв — «ательство», кажучи «доказательство». Від мого факультету журналістики на вулиці Герцена у самісінькому центрі Москви (навпроти Кремля) до знаменитої так званої Ленінської бібліотеки було рукою подати. Але нам, студентам, годі було там прочитати добросовісну працю польського філолога і сходознавця Михайла Красуського «Древность малороссийского наречия», у якій він переконливо доводить: «малороссийский язык не только старше всех славянских, но и санскритского, греческого, латинского и прочих арийских».

У тій бібліотеці, правда, були доступними тексти літописів, писаних християнськими монахами, які твердили, що наші дохристиянські предки нібито аж волали до своїх візантійських «просвітителів»: «Ми не розуміємо ні образу букв, ні сили їх».

Це інформація з безнадійних джерел!

Археологи розкопали на території України багато писарських інструментів, зроблених раніше X століття. Ці писанки виготовлені з великою любов’ю і майстерністю, на них вирізьблені зображення язичницьких Богів. Автори Книги Велеса і Слова про похід Ігорів хотіли, щоб кожне писане ними слово йшло між люди від Бога! І вважали себе внуками Дажбожими.

Слово хоче бути почутим!

Почуймо нетлінне слово Велесової Книги: «Коли наші пращури Сурож творити починали, греки приходили купцями до торжищ наших, прибутки шукали і, землю нашу розглядаючи, посилали до нас багато своїх юнаків, і будинки будували, і гради для обміну і торгівлі. І ось одного разу побачили воїнів їхніх при мечах, озброєних. І скоро нашу землю прибрали до рук своїх і утворили ігрища інші, які й зараз бачимо. Греки суть празні, а слов’яни працювали рабами на них. Отак наша земля, яка чотири віки була наша, стала грецька... Вони дали бо нам письмо своє, аби взяли його і розгубили свою пам’ять».

Два світи, два світогляди: світогляд серця (серцем чую!) і світогляд розуму (думаю — значить існую). І тому наш БУКВАР вони замінили своїм алфавітом. І тому в осерді нашого Тризуба б’ється серце, а в шестикутній зірці Давида бачимо два трикутники, шість сторін, шість кутів, шість малих трикутничків — 666, число диявола, грішне.

...У священному українському родинному колі волхвів Тарас Григорович Шевченко почувався цілком своїм (Заворожи мені, волхве...). Він пише із заслання до Андрія Козачковського 14 квітня 1854 року: «Давно ворушиться в мене у голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик „Слово о полку Ігоря...“». І каже, що не має «сієї невеличкої, но премудрої книги», просить вислати йому текст.

Взятися за переспів «Слова...» Шевченко зміг аж через шість років у Петербурзі. Встиг опрацювати лише два уривки — «Плач Ярославни» і картину битви з половцями. Відомий російський дослідник І.Белза у 1968 році написав: «Примером плодотворного развития зтого жанра может служить едва ли не лучшее стихотворение Т. Г. Шевченко „З передсвіта до вечора“, которое вряд ли можно рассматривать как позтический перевод отрывка из „Слова о полку Игореве“, тем более, что в „Слове“ адекватного отрывка нет...»

Навіть росіянин помітив, що Шевченкові деколи не потрібні були «адекватні відривки». (У книзі малого юдейського пророка Осії майже в кожному рядку є слово «Ізраїль» і нема слова «Україна», а в «подражанії» Тараса Григоровича на чотирнадцяту главу цієї книги нема слова «Ізраїль», зате вже в першому рядку є слово «Україна»!) «Слово про похід Ігоря» мало для Шевченка таку магнетичну силу ще й тому, що писане воно не християнським монахом, а внуком Дажбожим. І він, пишучи «З передсвіта до вечора...», легко перевтілювався у древнього українського співця...

Ще одне фальшиве писання християнських монахів — про нібито наше добровільне бажання стати рабами і визнати свою другосортність: «Земля наша велика й багата. А порядку в ній немає. Приідіте і пануйте над нами!»

До тих чужоземних писарів-чорноризців добре підходять слова українського поета — «ваша ученість, добром не підкута, то лжа єсть прелюта». Так, прелюта лжа! Бо задовго до 988 року спадкоємці духовних скарбів Трипілля мали свою азбуку, прекрасно розуміли образ кожної букви і велику силу писаних слів. (Знаки письма вони карбували на дубових або букових дощечках, тому й слово «букви» походить від назви дерева — бук.)

Вони навіть розуміли (на відміну від тих чорних монахів), що атом мислить точнісінько так само, як Всесвіт. Бо атом це — аз-твердь-он-мислить. Тобто: атом мислить як твердь, основа всього матеріального.

В нерухомій зовні матерії щомиті відбуваються зіткнення, народження,