Дворіччя. Книга українця - Мирон Козак

П’є воду безсмертя душа українця Григорія Сковороди — нашого «пробудника пробудників», що дав нам і всьому світові гостре духовне лезо: «Подяка Блаженному Богові за те, що потрібне зробив нетрудним, а трудне — непотрібним... Царство Боже всередині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же у законі Вічного... Не шукай щастя за морем, не проси його в людини, не мандруй по планетах, не плазуй по земній кулі, не вештайся по Єрусалимах...» Григорій Савович залишив нам ще й такий заповіт: «Ти ж наглядай за душею! І не соромся полоть, як де недобре зійшло».

В грандіозній давньоіндійській «Махабхараті» в уста Всевишнього вкладено такі слова: «Я знаю все, що відбувалося в минулому; все, що відбувається тепер; і все, що має ще звершитися». В Єдиному Енергоінформаційному Полі Абсолюту записано все, що було, є і буде. І лише одинакам-ясновидцям Господь дарує доступ до цього безмежного поля.

Нема історії, яка чомусь учить, крім історії Духа. Давно се сказано. І це чиста правда. Війни, революції, хрестові походи, гільйотини, газові камери, голодомори, гулаги, Хіросіми й Нагасакі, Чорнобилі і Фукусіми нічому не навчили людство. Людство вчилось, вчиться і буде вчитися у Піфагора, Сократа, Платона, Христа, Магомета, Будди, Конфуція, Гомера, Дайте, Леонардо, Шекспіра, Гете, Моцарта, Шевченка...

Дуже мудро сказав великий чех Ян Коллар: «В корисних заняттях і тихих мистецтвах, у законах і звичаях, в іграх і піснях пізнаємо народи безумовно глибше, ніж на безпросвітньому ратному полі чи на облудному шляху політичної історії. У цій останній найчастіше бачимо тільки, як народ убивав чи давався убивати; з першої натомість довідуємося, як народ жив, думав, почував, тішився; там бачимо радше тіло народу, тут можемо бачити його душу».

...Пізнання себе і пошуки найвеличнішого Друга в собі тривають безперестанно, від першого крику новонародженого до останнього подиху на смертному одрі. На світ Божий я з’явився 7 грудня 1955 року в одній із ста сорока хат під соломою у селі Дворіччя, щедро засипаному свіжими іскристими снігами за двадцять кілометрів від Тернополя.

(Перша писемна згадка про моє рідне село датована 1785 роком. Тоді воно звалося Людвиківка. Зрозуміло, люди поселилися тут набагато раніше. Родючі розлогі пагорби між двома річками, яким місцевий люд чомусь дав назви Кнур і Свинуха, нагадують в мініатюрі те Межиріччя між Тігром і Євфратом, яке увійшло в історію людства як Вавілон, що значить Божа Брама. Давні ж дворічани мали всі підстави сприймати місце свого поселення принаймні як Божу хвіртку, через яку також можна потрапити в рай.

На в’їзді в село, біля старої липи, вони поставили в 1849 році великого кам’яного хреста. Та старезна липа цвіте й досі...)

...Посвіталося. З усіх дворічанських коминів вже йшли у небо теплі білі дими, у хлівах співали треті півні. Нічого з цього грудневого ранку я, звичайно, не пам’ятаю. Згадую розповідь мами. Маму мою у селі звали Стася (потім у паспорті записали Станіслава).

Поетичний геній Лєрмонтова твердить, що любимо і ненавидимо ми випадково. А чи випадково народжуємося? Я міг би й не народитися, якби у грудні 1941 року до нашої глиняної хати зайшов інший німець. Мої бабця розповідали про це так:

— Як прийшли німці, то по селах строго заборонили молоти зерно, навіть на маленьких жорнах. Але люди потайки мололи, щоб з голоду не вмерти. Навіть пісню таку склали:

Того дня і я дістала зі сховку наші кам’яні жорна, дала Стасі в руки миску, щоб тримала її під жорнівками, і стала помаленько молоти пшеничку. Камінь до каменя треться, мука стікає у миску... Ми й не почули, що в сінях вже є хтось чужий.

Скрипнули двері — на порозі стояв староста нашого села, а з ним — німець у шинелі, з автоматом. Я як сиділа на стільчику, так і обімліла. А Стася (їй тоді було 12 рочків) стоїть коло мене і тримає в своїх худеньких рученятах півмиски муки. Ну, думаю, прийшов наш кінець, — німаки за невиконання їх наказів розстрілювали на місці, без суду і слідства.

Той німець був вже немолодий, десь так років за сорок. У хаті стояла мертва тиша. І раптом німець питає:

— Вас? Мель-мель?

— Так, — кажу, — діти їсти хочуть...

— Йа, йа-а... Ауф відерзеен.

І вони вийшли з хати. Певно, того німця вдома чекали добра жінка і донечка, подібна до Стасі... А прийшов би тоді до нас інший німець — не було би вже ні мене, ні Стасі. І тебе не було би на світі, Миросю...

Бабця завжди кликали мене «Миросю».

...Дитинство більше, ніж життя. І завжди, каже Ліна Костенко,

Мій найперший спогад дитинства пов’язаний не з мамою, а з бабцею (мама тоді хворіла, лежала в лікарні, а мене няньчили і вчили розуму бабця).

Мої дорогі незабутні бабця прожили на світі майже 97 літ. Влітку ходили босі, завжди були в роботах. У селі їх звали Гинка (за паспортом Євгенія Бартківна Цимбаліста).

...Літо. Спека. Мені десь рочків з п’ять. Мої бабуня розстелили на нашому густо порослому подорожником подвір’ї великі домоткані рядна — верети. І виносять відрами зі