Дворіччя. Книга українця - Мирон Козак

Пшеничка на сонці нагрівається, приємно лоскоче мої босі ноги. Мені набридає стояти, ловлю момент, коли бабця у стодолі, розганяюся щосили і біжу по тих ряднах з пшеницями. Посковзнувся, упав, подер носа до крові. Сів і реву.

Прибігли бабця:

— То сам Господь тебе покарав, дитинко. Не можна доптати хліб!

Таким був перший урок мого свідомого життя. Тоді ж бабця розповіли мені про його велику таїну. Витерли мого носа, взяли на руки і понесли у стодолу. Там, високо під дахом висів на шнурку (щоб миші не дістали) великий сніп жита — Дідух.

— Дивися, Миросю! Маленьке зернятко дає життя великому колоску. Такі снопи молотимо ціпами, зерно сушимо на сонці, веземо до млина. З муки печемо хліб. Без хліба жити не годен! Доптати хліб не можна. Не будеш?

— Не буду.

І бабця робили для мене найбільші у ті скрутні часи дитячі ласощі: злегка вмокали широку скибку випеченого на дровах домашнього хліба в молоко і посипали її цукром. Яка то була смакота! «Найкраще в світі пахне хліб печений».

...Коли я підріс і пас нашу корову з телятком у полях за селом, то бачив там цілі лани тих пшеничних колосків. Поля були колгоспними. Але кожен дворічанський пастушок знав: пускати худобу у ті жита, пшениці, ячмені, гречку чи овес не можна — великий гріх. Можна було нишком пасти у колгоспних буряках чи кормових травах.

Коли вже в зрілому віці читав дивом донесені до нас тексти Книги Велеса, то й там бачив хліборобський культ Снопа. І виринав один із найяскравіших спогадів дитинства: на Святий вечір батько урочисто вносить з тріскучого морозу у теплу хату великого Дідуха, промовляє древні слова побажань і ставить магічного Снопа на стілець під образами. Усі щиро моляться, сідають до столу і беруть ложками свіжу кутю...

Ніколи також не забуду, як бабця радилися з мамою, якими кольорами вишивати (вечорами, при свічках, електрики ще не було) традиційні сільські вишивки — Чашу і Рожі. Найбільше міркували над тим, якою має бути Біблія під чашею. Вирішили: тільки синьо-жовтою! І зараз та вишита на чорному полотні Чаша висить на стіні у моїй батьківській хаті в Дворіччі. А я пишу під тою синьо-жовтою Біблією цю Книгу Українця. Пишу тому, що в дитинстві хтось «з благословенним словом до мене в душу стиха нахиливсь».

...Багато правдивих розповідей з пережитого й баченого бабцею залишилося у моїй дитячій пам’яті. Розповідали, наприклад, як були вони аж «на чехах» у роки першої світової війни. Якраз через наше село проходила кілька місяців лінія фронту. Усіх дворічан виселили. Цілими сім’ями ходили вони по чужих краях, якось намагаючись заробити або випросити яку картоплину чи кусок хліба. Хто вижив, повернулися назад. І знайшли дворічани свої перини, вишиті рушники й подушки в брудних солдатських окопах...

Про ці події йде мова у солідному виданні Івана Тиктора «Історія українського війська» (Львів, 1936). Писали книгу доктори наук Іван Крип’якевич і Богдан Гнатевич. У її третій частині є розділ «Офензива в 1915 році». В главі «Бої над Стрипою» читаємо: «Перший курінь полку УСС пішов із 129 бригадою через Голгоче, Котузів, Бурканів, Пантелиху до Заздрости, другий курінь із стягами 130 бригади — через Підгайці, Маловоди, Семиківці над Стрипою до Настасова та Людвиківки... 6 вересня, тоді, коли УСС зайшли до Людвиківки (другий курінь), Тютькова і Заздрости (перший курінь), москалі кинулись на цілому фронті до проти наступу. До бою послали й кінноту...»

Полк УСС — це українські січові стрільці, Людвиківка — нинішнє Дворіччя. Українці воювали один проти одного за дві чужі імперії. Така жахлива іронія нашої історії... Якраз у брудних окопах тих, хто гинув «за царя й отєчєство», і знайшли дворічани свої вишиті рушники, подушки й перини.

Ні Австро-Угорської, ні Російської імперій вже нема. А українське село Дворіччя є. І в кожній його хаті є вишиванки!

(У цій «Історії українського війська» згадуються імена і вміщені світлини двох мужніх дівчат — Олени Степанів та Софії Галечко — хорунжих легіону Українських Січових Стрільців. Це від таких, як вони, тягнеться героїчна ниточка до наших амазонок у лавах УПА, до Героя України Наді Савченко!)

...Бачили і чули мої незабутні бабця, як шестирічний замурзаний і голодний хлопчина з нашого села підбіг з черствим бубликом до труни своєї матері і, не розуміючи, що вона мертва, попросив:

— Мамо! Розламай мені бублика, я не можу...

Той хлопчина сповна вип’є гірку сирітську чашу, виросте, примусово відбуде п’ятирічну солдатську муштру у cовєтській армії аж на Камчатці, повернеться у Дворіччя, стане зятем моєї бабці і моїм батьком.

...Мій дід по матері Гринько (Григорій Цимбалістий) в молодості був на заробітках аж у Франції, навчився там будівельної справи, добре майстрував. Якось він помітив, що на сільському весіллі я довго стояв, відкривши рот від здивування, біля старого скрипаля — по-дитячому не розумів, як з тої маленької затертої дощечки з чотирма струнами можуть виринати такі дивні звуки, що сміються і плачуть майже людськими голосами.

Через декілька днів дід Гринько таємниче підморгнув мені і покликав до комори. Відрізав від сухої ясеневої дошки невеликий кусок, дістав інструмент (рубанок, долото, молоток) і сказав:

— Будемо робити скрипку!

Робили ми її десь з місяць. На моїх очах звичайнісінька дощина набувала вже знайомих загадкових форм скрипки. Потім дід Гринько вистругав з того ж ясеня чотири кілочки, натягнув чотири струни. Смичка змайстрував з довгого міцного волосся кінського хвоста.

Наступив урочистий і незабутній момент: у неділю дід святково вдягнувся, взяв у свої мозолисті руки саморобну скрипку і повів по струнах смичком. Мелодія була простенька, але тоді мені, малому, вона видалася щемливою «Мелодією» Мирослава Скорика. І тоді ж я зрозумів: