Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
Ані слова не було сказано, і то довгий час. Двічі він нахилявся й цілував її, і щоразу її губи соромливо зустрічали його поцілунок, а тіло щасливо горнулося до нього. Вона притулялась до Мартіна, не маючи сили відірватися, а він, майже на руках її держачи, дивився невидюще на велике імлисте місто по той бік бухти. Цього разу він ні про що не марив. Він бачив тільки барви й яскраве проміння, гаряче, як цей день, як його кохання. Він схилився над нею. Вона заговорила.
— Коли ти полюбив мене? — запитала вона пошепки.
— З першого дня, з найпершої хвилини, як побачив. Я тоді збожеволів з любові до тебе, і що далі, то любив усе більше. А тепер, люба, я й зовсім божевільний. Просто голова йде обертом від щастя!
— Яке це щастя, що я жінка, Мартіне… любий, — промовила вона, глибоко зітхнувши.
Він знов і знов стискував її в обіймах, а тоді запитав:
— А ти… коли вперше відчула?
— О, я відчувала це весь час, майже від самого початку!
— А я був сліпий, як кріт! — вигукнув він з жалем у голосі.— Я й не здогадувався, аж поки… аж поки не поцілував тебе.
— Ні, ти не так мене зрозумів. — Вона трохи відсунулась і глянула на нього. — Я майже від самого початку відчула, що ти мене любиш.
— А ти сама? — спитав він.
— У мене це вийшло якось несподівано. — Вона говорила дужо повільно, погляд її був теплий і схвильований, а з лиця не сходив ніжний рум’янець. — Я не розуміла цього, аж поки ти не обняв мене. І я ніколи не думала, що можу вийти за тебе заміж. Чим ти причарував мене?
— Не знаю, — усміхнувся він. — Хіба тільки своїм коханням, бо я кохав тебе так палко, що й камінь розтопився б, не те що серце такої живої жінки, як ти.
— А я зовсім не так уявляла собі кохання, — задумливо промовила вона.
— То як же саме?
— Я не думала, що воно таке. — Вона подивилась на нього, потім опустила очі і докінчила — Я просто нічого про це не знала.
Мартін ще раз хотів пригорнути її до себе, та тільки зробив ледь помітний порух, боячись бути нав’язливим. Але вмить відчув у її тілі покору, і вона знов опинилась у кільці його рук, і губи їхні знову злилися в довгому поцілунку.
— Але що скажуть мої батьки? — мовила вона, рантом знепокоївшись.
— Не знаю. Та про це ми завжди можемо дізнатися.
— Що, як мама не згодиться? Я навіть не зважуся сказати їй про це.
— То, може, я сам скажу, — сміливо зголосився він. — Я знаю, що твоя мати не дуже мене любить, але якось здобуду її прихильність. Той, кому пощастило здобути твою любов, усе здобуде. А коли ні…
— То що?
— Ми однаково не розлучимося. Тільки не може бути, щоб твоя мати не згодилась. Занадто вже сильно вона тебе любить.
— Я боюся розбити їй серце, — сумно сказала Рут.
Він хотів її запевнити, що материнські серця розбиваються не так уже й легко, але натомість сказав:
— Вище за кохання нема нічого в світі!
— Знаєш, Мартіне, я часом тебе боюся. Навіть зараз мені стало страшно, коли я подумала, хто ти і ким був раніш. Ти повинен бути добрим, дуже добрим до мене. Адже ж я мов дитина. Я ще ніколи не кохала!
— Я теж. Ми обоє діти. І наді випало велике щастя віддати одне одному своє перше кохання.
— Це не може бути! — вигукнула вона й швидким пристрасним рухом вирвалася з його обіймів. — Не може бути, щоб ти… Ти ж був матросом, а матроси, я знаю…
Вона затнулась і змовкла.
— Звикли мати жінку в кожному порту, — підказав він. — Ти це хотіла сказати?
— Так, — тихо відповіла вона.
— Але це ж не кохання, — промовив він переконуюче. — Я бував у багатьох портах, але, поки не зустрівся з тобою, і не уявляв, що таке кохання. Ти знаєш, коли я першого разу повертався від вас, мене мало не забрали.
— Як забрали?
— Дуже просто. Полісмен подумав, що я п’яний. Я й справді був п’яний… з кохання до тебе!
— Чекай-но. Ти сказав, що ми обоє діти, а я сказала, що про тебе цього не можна сказати.
— Але ж я відповів, що, крім тебе, нікого не кохав. Ти моє перше, найперше кохання.
— А однак, ти ж був матросом, — знов заперечила вона.
— І все-таки покохав тебе першу.
— Але в тебе були жінки… інші жінки… О!
На превеликий подив Мартіна Ідена вона залилася слізьми, і йому довго довелося заспокоювати її пестощами й поцілунками.
Мартінові мимохіть спало на думку Кіплінгове:
«Вельможная леді і Джуді О’Греді — рідні сестри по суті своїй»[23]. І це правда, вирішив він, хоч з прочитаних романів воно виглядало інакше. Він думав, що у вищих колах заведені лише формальні освідчення. Йому здавалося цілком природним, що в тому колі, з якого вийшов він сам, хлопці й дівчата зближувалися через пестливі дотики, але щоб серед рафінованих представників вищих класів так само було — цього він ніяк не припускав. А тепер він пересвідчився, що романи брехали. Ті самі безмовні обійми й пестощі, що впливали на дівчат-робітниць, так само діяли і на дівчат з вищого кола. Всі вони, кінець кінцем, однакові, «сестри по суті», і він сам міг би до цього додуматись, якби пам’ятав Герберта Спенсера. Отож коли він заспокоював Рут у своїх обіймах, думка, що між вельможною леді і Джуді О’Греді дуже багато спільного, додавала йому великої втіхи. Ця думка наближала до нього Рут, робила її доступнішою. її розкішне тіло було таке саме, як і в усіх інших, хоч би й у нього. Нічого неможливого не було в їхньому шлюбі. їх розділяла лише класова приналежність, але ж це перешкода суто зовнішня, її легко обминути. Він колись читав, як раб піднісся до пурпурної тоги цезарів. Тож і він може піднестися до Рут. Незважаючи на всю її чистоту, непорочність, культуру й духовну красу, — вона була, власне, звичайна жінка, така сама,
