Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
— Не рівня тобі,— договорила за неї мати.
Рут кивнула головою.
— Я не хотіла цього казати, але це так. Він простий, невихований, дужий, занадто дужий. Його…
Вона зніяковіла й замовкла. Так дивно було розмовляти з матір’ю про ці речі. 1 знов мати докінчила її думку:
— Його життя було нечисте. Ти це хотіла сказати?
Рут знову кивнула головою і знов почервоніла.
— Авжеж, — мовила вона. — Це не його вина, але він часто знався…
— З брудом?
— Так, з брудом. Він лякає мене. Часом мене аж бере жах, коли він спокійно розповідає про своє минуле — наче в ньому нема нічого особливого. Але ж так не можна, правда-бо?
Вони сиділи обнявшись, і, коли запала мовчанка, мати почала ласкаво погладжувати руку дочці, мовби підохочуючи її до дальшої розмови.
— Проте він мене дуже цікавить, — провадила далі Рут. — Він же певною мірою мій вихованець. Крім того, це мій перший приятель, — вірніш, не зовсім приятель, а вихованець і приятель заразом. А часом, коли він злякає мене, мені здається, наче він просто бульдог, що я взяла для забави, як деякі студентки наші роблять, і що він кидається, шкірить зуби і от-от вирветься на волю.
Знову Рут замовкла, а мати чекала.
— Справді, він цікавить мене, як той бульдог. У ньому є чимало доброго, але чимало й такого, що мені б не подобалося в… іншому разі. Бачиш, я вже думала про все це. Він лається, курить, п’є, навіть колись навкулачки бився— він сам розповідав мені і сказав, що це йому подобається.
Він зовсім не така людина, яку я хотіла б мати… — тут вона дуже стишила голос, — собі за чоловіка. Та й він занадто вже дужий. Мій обранець повинен бути високий, стрункий, чорнявий і чарівний, наче принц із казки. Ні, не бійся, я не покохаю Мартіна Ідена. Це було б для мене найгірше лихо.
— Та я й не мала такого на думці,— схитрувала мати. — А от чи подумала ти про нього? Ти й сама розумієш, що він тобі не пара, але що, як він закохається в тебе?
— Та він уже давно… закоханий, — вихопилось у Рут.
— Цього й слід було сподіватися, — лагідно мовила місіс Морз. — Хіба можна знати тебе й не кохати?
— А от же Олні ненавидить мене, — палко вигукнула Рут. — І я теж ненавиджу Олні. Коли він приходить, я стаю наче кішка, мені хочеться дряпатись. Я знаю, що я йому противна, а він мені то вже й зовсім противний. Зате з Мартіном Іденом мені добре. Мене ніхто ще не любив, — не любив по-чоловічому. А це дуже приємно, коли тебе так люблять. Ти розумієш, мамусю, що я цим хочу сказати. Приємно відчувати себе справжньою жінкою, — Схлипуючи, Рут сховала лице на грудях у матері.— Я знаю, що дуже погана, але я щира і кажу те, що відчуваю.
В душі місіс Морз змішались і смуток і радість. її дочки — бакалавра мистецтв — не стало, перед нею сиділа її дочка-жінка. З експериментом пощастило: дивну прогалину в характері Рут було заповнено, до того ж цілком безпечно й безболісно. Цей неотесаний матрос був просто знаряддям, і, хоч Рут не любила його, — він пробудив у ній жінку.
— У нього навіть рука тремтить, — звірялася Рут, усе ще соромливо ховаючи обличчя. — Це страшенно кумедно й смішно, але мені справді жаль його. Коли в нього руки занадто вже тремтять і очі занадто виблискують, я кажу йому правду про його життя й про те, що він не в той бік хоче його виправляти. Але я знаю, він обожнює мене. Його очі й руки не обманюють. І на саму думку про це, я відчуваю себе дорослою. Я відчуваю, що є в мені щось таке природно моє і що тепер я така сама, як і інші дівчата та… молоді жінки. Я знаю, що раніш я не була до них подібна, і це непокоїло тебе. Ти- думала, що я нічого не знаю про твій неспокій, але я знала й хотіла… «добутися свого», як каже Мартін Іден.
Для матері й дочки священними були ці хвилина, Ноли вони так розмовляли у вечірньому присмерку, і очі їм зайшли вільготою. Рут була сама невинність і щирість, мати — спокійна порадниця, повна любові й співчуття.
— Він на три роки молодший від тебе, — сказала мати. — У нього немає ні становища в суспільстві, ні посади, ні певного заробітку. Він дуже непрактичний. Якщо він кохає тебе, то мусив би в ім’я здорового глузду робити щось таке, що дало б йому право одружитися з тобою, і не бавився тими нікчемними оповіданнями та дитячими мріями. Боюся, що Мартін Іден ніколи не стане дорослим. Він не шукає собі відповідної чоловікові роботи, як то колись твій батько, і всі наші друзі, хоч би й містер Бетлер. Здається, Мартін Ідей ніколи не навчиться заробляти гроші. А світ гак улаштований, що для щастя потрібні гроші.
О ні, я не кажу про якесь неймовірне багатство, але треба ж мати досить коштів, щоб жити пристойно і з певними вигодами. А він… нічого не казав тобі про свої почуття?
— Ні слова. Навіть і не пробував. Та я однаково цього не допустила б. Я ж його зовсім не кохаю.
— Я дуже рада. Мені було б прикро, якби моя дочка, єдина дочка, така чиста й невинна, полюбила людину його крою. На світі багато чоловіків шляхетних, чистих, чесних і мужніх. Зачекай на них. Одного чудового дня ти зустрінеш такого чоловіка, і ви покохаєтеся між собою, і ти будеш із ним щаслива, як я з твоїм батьком. І ще одне треба пам’ятати…
— Так, мамо.
Голос місіс Морз забринів тихо й ніжно:
— Про дітей.
— Я… думала про це, — визнала Рут, пригадуючи непрохані мрії, які часом бентежили її, і знов почервоніла від дівочого сорому, що доводиться говорити про такі речі.
— Отож саме через дітей містер Іден не може бути твоїм чоловіком, — суворо промовила місіс Морз. — Треба, щоб вони успадкували бездоганно чисту кров, а йому цього, боюся, якраз і бракує. Твій батько розповідав мені про матроське життя і… та ти й сама розумієш.
Рут стиснула матері руку на знак того, що вона розуміє, хоч насправді їй при цьому ввижалося щось невиразне, далеке й страшне, щось поза межами уяви.
— Ти ж знаєш, я нічого не роблю, не сказавши тобі,— почала вона, — тільки іноді ти
