Біла тінь - Юрій Михайлович Мушкетик
Дмитро Іванович не збирався особисто бути присутнім при тому. Все вже вивірено й перевірено, а розігнати екстракт на електрофорезі, накласти хромотографічний папір чи зробити обчислення на лічильнику Гейгера — Мюллера не згірше за нього, а може, навіть краще, зуміють Вадим і Юлій, а також запрошений з лабораторії ізотопів Микола Яструбець. Марченко не хотів заважати їм.
Він побажав усім успіху, всі вони дружно, хором послали його за узвичаєним ритуалом до дідька, і він пішов до себе в кабінет. Скинув і повісив на спинку стільця піджак, розчинив вікно, підсунув прислану на відгук з інституту ботаніки дисертацію.
Він читав довго (а може, йому лише здалося, що читав довго), а коли одірвався, у подиві помітив, що нічого з прочитаного не зрозумів. Він навіть не міг сказати, про що саме читав. Тільки тепер збагнув, що весь час думав про те, що робиться через дві кімнати од нього. Намагався відгадати, на якому вони етапі і чи скоро закінчать.
Дмитро Іванович подумав, що дисертацію він сьогодні читати не зможе. Велика серйозна робота, над нею треба зосередитись, зануритись у неї з самого початку, бо далі можна нічого не зрозуміти. Поки що він напише листи в Алма — Ату, відповість колегам з Алма — Атинського інституту фізіології рослин на їхні запитання по дослідженню світлової фази фотосинтезу, що частково теж досліджує його лабораторія. Вони навіть самі створили спектральні прилади, тут, власне, мають безсумнівні успіхи, вже визнані серед інших фотосинтетиків. Це не особисте дослідне поле Дмитра Івановича, але воно теж під ного контролем. Колись на ньому працював і він, тепер роботу продовжують інші.
Він розпочав писати листа. Написав першу фразу, а далі перо зупинилося й ані руш. Він силоміць примусив себе думати над відповіддю, низав рядки, креслив і перекреслював, аж поки не порвав аркуш. По тому довго сидів самозаглибившись, у ньому мовби щось одключило волю. Дмитро Іванович розумів, що то одключив він сам, і не міг нічого вдіяти. Відтак спробував зосередитись: гортав реферативні журнали, впорядковував папери в шухляді столика. А час спливав, неначе кров з незабинтованої рани. Він мимоволі рахував його, за годинником і по сонцю, яке плинуло над корчуватськими лісами. На хвилю затримався поглядом на літакові, який безшумно спускався до лісу. Він бачив їх щодня, звик до них, майже не помічав: один за одним вони йшли на посадку в аеропорт Жуляни, але цей літак чомусь викликав у нього тривогу, він проводжав його очима, поки той не сховався за будинками.
«Пора б уже комусь прийти», — подумав і зрозумів, що вже давно дослухається до кроків за дверима. Він відчув, що якесь велетенське, ніколи досі не знане напруження сковує його зсередини, тисне, аж стає важко дихати. І враз відчув, що він страшенно розсмиканий, нервово виснажений. Що страх гнобить його неймовірно. Розумом начебто й не вельми панікував. Але в душі залягла тиша, яка була майже зловісна. І раптом закололо під серцем, і жилка на лівій руці забилася, неначе натягнена сталька під вітром: тінь — тінь — тінь. Він уловив тонке тремтіння десь усередині й відчув, що в нього навіть тремтять під колінами ноги, що вони ослабли, і коли він підведеться, може не встояти. Він ніколи не думав, що такий розбитий.
Це злякало в свою чергу. Що отак сточені нерви, надірване здоров'я. Чому? Ніби ж нічого подібного донедавна за собою не помічав.
У коридорі почулися кроки, він несамохіть напружився, вп'явся руками в бильця крісла. Кроки потупотіли далі, а він усе ще сидів закам'янілий. «Ну, це не годиться зовсім», — подумав Дмитро Іванович і підвівся. Ступив до лабораторного стола і враз відчув, що в нього в горлі мовби щось запекло, заклекотіло, здавалося, хтось стиснув його пальцями. Водночас його залила гаряча хвиля, але вона не була схожа на ту, яка заливає при соромі чи ніяковості, вона була занадто пекуча й важка, здушувала зсередини й накочувалась на серце. Воно обкипіло жаром. Дмитро Іванович пам'ятав цю хвилю — так само вона накочувалась на нього, коли він чотири роки тому, упавши, зламав ногу і двоє ребер. То була передшокова хвиля, слідом за тим йому червоно засвітилося в очах і погас світ.
Наступної миті у Марченка хлинула з рота кров. Він злякався страшенно, але, як і завжди в такі хвилини, мовби весь стиснувся, — стиснув кулаки, стиснув мисль, волю, — сів на куценький, з металевими нікельованими бильцями диванчик. Хотів лягти, а тоді подумав, що так може захлинутися, й лишився сидіти. Він боявся поворухнутися, розумів, що ворушитися, мабуть, не треба, що найліпше посидіти отак і спробувати заспокоїтись, погасити важку гарячу хвилю в грудях. В ту мить майнула думка про можливу смерть. Собі на подив, зовсім тверезо відкарбував, що цією думкою він здавна мовби прип'ятий до чогось, що ця думка взагалі не дає рвонутися. Але щось одразу й заперечило: смерть є подвійним гальмом, якби її не було, не було б краси життя. Оцього сонця, отих кленів і яблунь.
Оця несподівана тверезість і холодність розмірковування про щось стороннє просигналізували йому, що він не помре, інакше б він не зміг отак мислити. Життя — то стрічка, яку намотує барабан машини; мелькнув останній шматочок — і все. Але, видно, його стрічці ще не прийшов кінець. Та й надто прикро буде, якщо він сам укоротить її. «Ми й так іноді витрачаємо її не на те, що треба».
Носова хустинка аж хлипала од крові. Воднораз Дмитро Іванович відчув, що пекти в горлі перестало, що дихати теж стало легше і що важка гаряча хвиля відступила. Він зачекав ще хвилину, повільно підвівся. Так повільно, що знову мало не звалився на диванчик. Якась сила, а може, антисила, сила руйнації, ламала його. Але тепер він свідомо вирішив не піддаватися їй. Він боровся затято, майже зі злістю. Тримаючись за стіл, пройшов до вікна, тремтячою рукою налив з графина в склянку
