Біла тінь - Юрій Михайлович Мушкетик
Він ще раз відзначив з іронією і прикрістю, що і в сні залишився точнісінько таким, як у житті. Він подумав, що таким він створив себе сам і що оце і є його справжня суть. Вона дужча чи, може, міцніша за всі його розмірковування і поривання. І ще він подумав, що кожна людина має якусь свою одну суть. Він не міг погодитися з тими вченими, які кажуть, що людина сьогодні не знає, яка вона буде завтра, що в ній зненацька може вибухнути щось таке, що здивує усіх і її саму. Звичайно, людина може розкритися, може спалахнути, може кинути себе на високу гору. її душа іноді здатна на круті повороти. Проте суть людини лишається тією самою. Людина або смілива, або боязлива, обережна, жадібна, балакуча, потайна, відкрита. Вона така завжди. Одна здатна любити дужче, відданіше, інша — менше, холодніше, розсудливіше. В одній закладено страху більше, в іншій — менше. Закладено вже змалку. В генах чи дідько зна в чому… І страху, й любові, і ненависті — всього того, що тримає в руках і рухає світ. Він пригадував, як деякі авторитети описують людські стани, кажуть, що людині буває байдуже, що станеться з нею в наступну мить. Може, це й так, коли вона приголомшена настільки, що вже не може мислити, сприймати того, що її оточує. Дмитро Іванович побував на крутих гребенях, але жодного разу з ним не сталося такого. Він пам'ятав, чого досягав, ніколи не дозволяв собі повестися так, щоб однією миттю втратити все, що мав. Через те був твердо переконаний, що і в кожної іншої людини є оте осердя, яке ніяким чином не може змінитися в одну мить за помахом мізинного пальця Долі. То неправда, думав він, що ми не знаємо, що зробимо в наступну хвилину. Обмовили людину Фрейд і його послідовники, і навіть геніальний Достоєвський помилявся, коли обстоював роздвоєння душі, а також, що людина під владою темних, не зрозумілих їй сил.
Людина завжди знає, що вона робить і знає, які сили ведуть її у житті. Дмитро Іванович чітко і ясно міг сказати, які сили вели і ведуть його. Навіть зараз. Насамперед це було почуття обов'язку. Особливо він усвідомлював свій обов'язок бути чесним і щирим перед співробітниками лабораторії, бути прикладом для своїх молодих колег. І саме це усвідомлення обов'язку принесло йому радість. Радість трохи аж моторошну — відповідальності за долі інших. Він розумів, що йому не байдужі всі ці люди, що він боліє за них душею. І саме цим він насамперед людина і комуніст. Він аж підносився своєю думкою над усім дріб'язком буденщини, над власними недосконалостями. Це не було самомилування, він просто почував, що є в нього якесь осердя, тримаючись за яке може йти далі. Він думав про роботу. Вона — святість, їхня проблема, їхні спільні зусилля — вище за них самих, то ідеал, то бог, якому вони служать. Він почував і розумів — вона об'єднує все: їхні пристрасті, їхні прагнення — всіх і кожного зокрема, велика світла мета, велика робота поменшує, а то й гасить у душах усе дрібне й возвеличує гарне та правдиве.
Саме через те почував справжній страх перед експериментом, який мали розпочати за кілька годин.
Дмитро Іванович уже не зміг заснути до ранку. Навіть спробував читати — на його журнальному столику лежала книжка про нові дослідження в розкопаній Помпеї, але читане не бралося до голови, і він відкинув книжку й знову загасив світло. Так і пролежав з розплющеними очима до ранку.
Встав з головним болем, розслаблений, майже знесилений. Ледве змусив себе зробити таку — сяку фіззарядку — махнув у один, у другий бік руками, немов давав кому відчіпного, кілька разів зігнувся в попереку й на тому закінчив. Поснідавши яєчнею та вчорашньою картоплею, провів до школи Маринку, — він проводив її щодня, Ма — ринка вважала це його почесним обов'язком, — і пішов на роботу. Він пішов не прямо, а далеким кружним шляхом, сподіваючись хоч трохи збадьоритись, розвіяти біль у голові. Було гарно йти ранковим містом, щойно политими вологими тротуарами, на яких у калюжах купалися голуби, поспішали перехожі. Повільно, бо таки випереджав час, піднімався вгору крайньою алеєю парку Шевченка. Він навіть не зглянувся, як опинився аж тут. Отак само, оцією ж таки алеєю він підіймався… тридцять п'ять років тому. Тридцять п'ять чи тридцять чотири. Чомусь не міг точно полічити. А от те, як ішов з фанерним чемоданом у руці, пам'ятав добре. І тут він здогадався, що нині й ішов для того, щоб пригадати чи пригадувати. Минуле, таким, яким воно було насправді, приходить вельми рідко. І якось несподівано — спалахом. Якийсь звук, якийсь колір, якась асоціація раптом вирве мить просто звідти, і тоді все затерпне всередині, й здається, ти повернеш себе, колишнього, молодого, повернеш час, молоді дерева й ті хмари, які вже тричі випарувались на Землі. То приємна і навіть чимось аж лячна мить. А може вона й просто прийти з споминів.
Отут він став. Чемодан поставив до ніг, але ручку не випускав. Чемодана йому зробив сусід, дядько Гавро. Ручку одірвав од дверей, петлі поробив шкуратяні.
Було дуже рано — п'ята чи шоста година. Місто ще спало. Він зупинився біля басейну. Посеред басейну стояв симпатичний опецькуватий хлопчик, він тримав над головою кухоль, з якого лилася вода. Сонце тільки зійшло, грало променями на мармурових плечах хлопчика, на струменях, творячи райдугу. Хлопчик чимось був схожий на їхніх сільських пастушків, у нього так само костричився на голові чуб і спадали намоклі штанці. Зараз тут стоїть інший хлопчик. Він тримає в руках рибину. Того хлопчика, мабуть, забрала війна.
Дмитро Іванович пам'ятає, йому тоді захотілося пити. Він поставив чемодан на край басейну — щоб мати на оці, наслухався в селі про «жуліків», перескочив на купу каміння і нахилився до кухля. Він тоді сприймав життя просто — насамперед з боку доцільності того, що існувало довкола. Він хотів пити.
