Біла тінь - Юрій Михайлович Мушкетик
Цієї миті він подумав, що отой парубчак, котрий стояв тридцять п'ять років тому, це не він. Тоді біля басейну стояв сильний, безпосередній, грубуватий і безкомпромісний хлопець. А оце стоїть важкий учений, котрий часто вагається, по кілька разів зважує, шукаючи правильного і найкоротшого шляху. Цей чоловік знає, як важко придбати і як легко втратити, ось чому він помисливий. Щось таке чи подібне до цього колись сказав Арістотель. Може, він це сказав, теж стоячи над басейном і дивлячись на своє молоде відображення у воді?
Але це таки він, подумав Дмитро Іванович. У глибині — десь він. Оце все: розважливість, обережність — то тільки нашарування, то одяганки, які він натягував одна на одну вподовж років.
Той же парубчак справді був палкий і безжурний. Напившись і побачивши, що ще дуже рано, він узяв чемодана й поволік його за високі тюльпани в густу траву. Він ліг у траву й, міцно тримаючи в руці ручку, ту саму ручку, якою сімнадцять років одчиняв хатні двері і яка тепер була прицвяхована до чемодана, заснув.
Прокинувся од якогось галасу. Сів на траві, протер очі й побачив перед собою грудасту дівчину в синій косинці й зеленому фартусі. Він не одразу зрозумів, що вона лає його за пом'яту траву. Це його розсмішило, і він сказав:
— Я привезу вам його цілу в'язку.
— Чого? — здивовано запитала дівчина.
— Сіна.
Тоді розреготалася вона. І крізь сміх пояснювала, що сіна їй не треба, і всім, хто живе у місті, теж, а що траву не можна м'яти, бо це псує вигляд парку.
Він почав піднімати руками зелену чуприну трави, й дівчина розреготалася ще дужче.
Потім він зустрічав її не раз — вона працювала чи то двірничкою, чи то квітникаркою у цьому парку й щоразу, забачивши його, сміялася.
Він оселився в двоюрідної тітки. В університет їздив трамваєм. Перші два тижні — тим самим вагоном. На тому вагоні на борту була написана цифра 631. Він думав, що тільки цим трамваєм, з цифрою 631 на борту, й можна доїхати до Володимирської вулиці. Прийшовши вранці на зупинку, очікував його іноді по дві години. Запізнювався на навчання, приходив здосвітку, економлячи на сні. А раз, не дочекавшись вагона шістсот тридцять один, пішов пішки по рейках, щоб не заблудитися. Ох же й сміялися однокурсники, коли він розповів, чого запізнився. То були інші однокурсники, не ті, з якими закінчував університет. З тими, у лавах добровольчого студентського батальйону, він пішов на війну. Після війни він не зустрів нікого з них.
Удруге він прийшов у цей парк, коли тут ще не було ні зелених газонів, ні квітів, ні фонтана. І не було більше грудастої дівчини в синій косинці й зеленому фартусі. А він був такий самий, як і раніше, — безпосередній, залюблений у науку, але ще завзятіший і наполегливіший. У ньому буяла енергія, сила і трохи зрів розрахунок, гарний розрахунок на відкриття, на високі життєві щаблі, жевріла надія прорватися кудись, спити з джерел, захованих у глибині. З одного боку, мабуть, то було несвідоме бажання назавжди позбутися фанерного чемоданчика, а далі солдатського речового мішка і голих дощок залізної койки в післявоєнному гуртожитку. На ті дошки він клав одну полу шинелі, другою накривався й спав не роззуваючись, бо залізна грубка, жерстяну трубу якої вони вивели в кватирку, гріла доти, поки в ній гоготіло полум'я од украдених на станції Київ — Товарний, попиляних у підвалі кругляків.
У них був сильний курс. Зодягнений переважно у шинелі, які глибоко в складках ще зберігали запах порохового диму, та в спідниці з плащ — наметів і кофточки з парашутного шовку. Недарма майже третина їх пішла у велику науку. Марченко теж прийшов на студентську лаву просто з госпіталю (був контужений на понтонній переправі через Віслу) на другий курс. З другого боку, його вже почали лоскотати й пломінці честолюбства, неясні сподівання щось знайти, щось відкрити, щось звершити. Ті пломінці тріпотіли в ньому оддавна. Він сам не знав, де вони в ньому взялися. Адже, здавалося, був точнісінько такий, як інші хлопці в селі. Ну, може, трошки чутливіший. Він соромився тієї чутливості й тонкості. Але ні в кому з них не горів отой пломінець. Він не дав упродовж усієї війни викинути з речового мішка два грубі томи біології, щоб натомість покласти пару запасних онуч чи банку американської тушонки, він знову привів його в цей парк. Дмитро Іванович розумів, що, звичайно, в тому було й трохи випадковості, що він ішов саме в біологію, але що йшов, ішов кудись уперед, до знань, — нітрохи. До знань і ще до чогось. На якусь мить він задумався: що б з нього могло бути, якби він не поступив на біофак університету? Як би склалося його життя? Він не міг не признатися собі, що скрізь, куди б не закинула його доля, він пробивався б угору. Якби не поступив на біофак, він вернувся б у Чернігів і вступив би до педінституту. І теж отримав би диплом з відзнакою. Щоправда, тоді колія його життя навряд чи приєдналася б до широкої магістральної колії науки. Він був би вчителем біології. Не вчителем, а директором школи. Або й завідуючим райвно. Зразковим директором школи… І потратив би на те стільки енергії й сили…
Стоячи отут, біля басейну, в затінку каштана, він ніби заглянув кудись глибоко — глибоко, в друге своє життя. Побачив себе іншого. Нечітко й неясно, як власне відображення на дні басейну.
У лабораторії панував дух тривожної урочистості, піднесеності, страху. Дмитро Іванович намагався триматися спокійно, навіть трохи перегравав на тому, пройшов по всіх кімнатах, поговорив з Вадимом і Юлієм і сказав, щоб починали. Власне, не починали, а закінчували. Адже всі ці дні були віддані підготовці. Тут було багато майже механічної роботи: подрібнення й руйнування ультразвуком
