Сибіріада польська - Збігнєв Доміно

— До служби моєї не втручайся. А що, тебе вони обходять? Сім’я, може?

— Сім’я не сім’я, знаю їх, в однім бараку живемо. Корчинський моїх дітей вчив.

— Ну так. Вчив, але чого? Я тобі раджу, ти краще, Ірино, тією справою не інтересуйся. Ну йди, роздягайся...

— Відчепись, чекай. А що вони таке зробили? То порядні люди. Не бандити, не злодії, нікого не вбили, не обікрали.

— Не злодії, не бандити! Що ти там знаєш. Бувають гірші діла, контрреволюція! — Барабанов присів на краю лежанки, перехилив склянку з рештою горілки, хухнув і калічачи польську, пискливо мугикнув: «Дзесати лутий бендзем пам’яталі»... Знаєш це?

Ірина поволі починає все розуміти.

— Знаю! Ну й що з того? У Калючому всі цю пісеньку знають.

— То, може, ще мені скажеш, хто її написав. Хто ті антирадянські слова склав? Бо вони не призналися, контри прокляті.

Ірина перестала володіти собою.

— Ох ти, вредна свиня! Не досить, що матрац з мене зробив, то ще до шпигунства мене намовляєш? Ой так і чекай, ти сукин сину! Руда, горбата мавпо!

Грюкнула дверима, і тільки її Барабанов бачив. Бігла крізь засніжену темряву, заплакана, принижена, не знаючи, що з собою зробити, чи не накласти на себе рук. І хто знає, чи не зробила б цього, якби не діти. Кілька днів згодом її викинули з роботи в їдальні, і вона повернула до лісової бригади. Людський погляд є безжалісним і мстивим. У бригаді, в бараку, в цілому Калючому не знімали з Ірини тавра ледащиці та донощиці. Лише її малі діти, опікування Даниловича, Долини й кількох інших врятували її від фізичної розправи.

Барабанов не припиняв пошуки автора «10 лютого». З цією метою хапався за різні способи з репертуару НКВС — від підкупу і шантажу, до погроз і провокацій. Без результату! Ніхто в Калючому не знав, хто був автором засланської балади. Одні розповідали, що співали її вже у залізничному транспорті. Інші, що в Калючому складали її всі потроху, як це з баладами буває...

Раптом рекомендація НКВС наказала коменданту терміново вибрати із засланців усіх євреїв і ще перед розливами відіслати їх до Тайшета. Пояснювали коротко, що для євреїв передбачено постійне поселення «в іншому районі СРСР».

— Може, у Біробіджан їх пошлють? — спробував голосно догадуватися Савін. Барабанов, який в принципі не ставився толерантно до євреїв, явно скривився на таку думку.

— Адже це сама «контра», ті польські євреї? Якщо наші там, у Західній Україні, віднеслися до них, як до спєцпєрєсєлєнців, то, видно, мали на це причини. Одні буржуї, хоч би такий Розенбаум або той Каплон, адвокат. Або такий антирадянський елемент, як Біалер. Ніби євреї, а буржуазною Польщею просякнуті наскрізь... Я би їх усіх не в Біробіджан, тільки як ворожий елемент усіх на Колиму!

— Якби від тебе, Барабан, залежало, то Колима мусила б бути більшою від цілого Радянського Союзу. Ну добре, куди ті євреї поїдуть, то поїдуть — не нам з тобою вирішувати. Ми мусимо виконати доручення і відіслати їх до Тайшета. Чорт його забирай, що ж відразу не могли їх відділити. Багато в нас тих євреїв?

— Кілька знайдеться...

Як порахував Біалер, Пасха випала у цьому році в середині квітня. Пасха, найбільше зі всіх єврейських свят, свято маци. І довелось йому, старому батькові, святкувати без доброї дружини Рахелі, без любимої дочки Цині, з якою навіть попрощатися йому не дали. Ціле щастя, що має біля себе сина, має малого Гершеля, який тихесеньким голосом, несміливо запитав батька чотири рази: «Тату, чим ця ніч відрізняється від усіх інших ночей?» А він синові, як традиція предків каже, розповість про єгипетську неволю. Розповість йому про те, що Пасха, то свято надії в їхній єврейській мандрівці по світі. А як надія, то й звідси, з того страшного голодного Сибіру. Найвищий їх також колись виведе. «Шем Ісраель, Адонай Ельохем Адонай»...

Посидять собі тихенько на нарах, згадають маму Рахелю і Циню, і Червоний Яр, і синагогу в Товстому. Позгадують, як їм тоді разом було добре, як смакували святкові страви, як спільним співом учиняли подяки Всевишньому.

Вранці покликали Біалера в комендатуру. Там були інші євреї. Савін об’явив, що повинні всі зібратися, бо завтра вранці будуть переселені до іншої місцевості.

Відізвався Каплон, адвокат:

— Чи можна запитати, громадянине коменданте?

— Запитуйте.

— А чи можна знати, чому? Чи можна знати, куди?

— Чому? Хотять, мабуть, щоб євреї були разом. Завжди то краще між своїми. У нас в Радянському Союзі є навіть автономна єврейська республіка: Біробіджан називається. Не знаю, може, вас туди відправлять?

Євреї вже ні про що більше не запитували, розходилися по бараках. Біалер осмілився зачепити коменданта.

— Ну, що хочете, Біалере?

— Чи я міг би нікуди звідси не їхати, пане коменданте?

— А