Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

— А що це значить? — спитав Олівер.

— Ось що, старий, дивись, — відповів Чарлі.

Він підняв догори один кінець своєї нашийної хустки, схилив набік голову і видав крізь зуби якийсь дивний звук, пояснюючи цією жвавою пантомімою, що «замоту-зити» означає те саме, що й «повісити».

— Тепер зрозумів? — сказав Чарлі. — Глянь, Джеку, як він вирячив баньки! Зроду не бачив такого дивака, він мене уморить, їй-бо, уморить! — Юний Чарлі Бейтс знову зареготався так, що аж сльози з очей потекли.

— Тебе погано виховано, Олівере, — зауважив Пройда, задоволено оглядаючи свої до блиску начищені черевики. — Але Фейгін зробить з тебе людину, якщо, звісно, ти не станеш першим, об кого він обламає зуби. Послухайся мене, не марнуй часу й берися до роботи, бо цього ремесла тобі однаково не минути.

Юний Бейтс підкріпив цю пораду власними напученнями, а коли їх було вичерпано, він та його приятель містер Докінс почали змальовувати, не шкодуючи барв, усі принади свого життя, всіляко натякаючи Оліверові, що йому ж таки краще буде, якщо він постарається негайно запобігти ласки у Фейгіна в той спосіб, до якого вдавалися колись вони самі.

— І затям собі, Ноллі, — сказав Пройда, почувши, що старий відмикає двері, — якщо не ти щипатимеш витирачки й цокалки…

— Якого біса говорити з ним по-людському, — перебив його юний Бейтс. — Він же тебе не розуміє.

— Якщо не ти крастимеш носові хустки й годинники, — переклав Пройда, пристосовуючи свою мову до Оліверового рівня, — то їх крастиме хтось інший. Тому, хто з ними розпрощається, все одно краще не буде, й тобі краще не буде; краще буде тільки тому, хто їх поцупить. А ти ж маєш на них таке саме право, як він!

— Чудово сказано! — вигукнув єврей, який непомітно для Олівера ввійшов до кімнати. — Вся суть у цьому, дорогесенький, вся суть, можеш повірити Пройді на слово. Ха-ха~ха! Він знає всі тонкощі свого ремесла.

Старий задоволено потирав руки й хихотів, вихваляючи мудрість Пройди й тішачись здібностями свого учня.

На цьому, однак, розмова урвалась, бо разом з Фейгіном прийшли міс Бетсі й незнайомий Оліверові джентльмен, якого Пройда назвав Томом Чітлінгом; він увійшов трохи пізніше, бо затримався на сходах, щоб запевнити юну леді в своїх ніжних почуттях.

Містер Чітлінг був старший за Пройду — мабуть, йому минав уже вісімнадцятий рік, — але ставився він до цього юного джентльмена з певною шанобливістю, яка свідчила про те, що він вважає Пройду і кмітливішим, і вправнішим за себе. Містер Чітлінг мав маленькі блискучі очиці й рябе обличчя; убрання його складалось із хутряної шапки, темної плисової куртки, засмальцьованих бумазейних штанів і фартуха. Правду кажучи, вигляд у нього був пожмаканий, але він вибачився за це перед товариством, пояснивши, що його «строк» скінчився ляше годину тому: шість останніх тижнів він ходив в уніформі й через те не міг приділити уваги своєму гардеробові. З видимим обуренням містер Чітлінг додав, що новий спосіб дезинфекції речей обкурюванням геть суперечить конституції, бо в одязі пропалюють дірки, а скаржитися нема на кого — хіба що на міські власті! Те сама стосувалось і примусової стрижки, цього просто-таки кричущого порушення закону. Свою промову містер Чітлінг завершив заявою, що протягом клятих сорока двох днів він знемагав, не маючи в роті й краплини, і нехай вій лусне, якщо язик його не присох до горлянки.

— Як ти гадаєш, Олівере, звідки прийшов цей джентльмен? — спитав, посміхаючись, Фейгін, поки хлопці діставали й ставили на стіл повну пляшку.

— Н-не знаю, сер, — відповів Олівер.

— Хто це такий? — спитав Том Чітлінг, міряючи його зневажливим поглядом.

— Це, дорогесенький, один з моїх юних друзів, — відповів єврей.

— Тоді йому пощастило, — сказав парубок, промовисто глянувши на Фейгіна. — Не суши собі голову над тим, звідки я прийшов, хлопче. Закладаюся на крону, незабаром ти й сам туди потрапиш!

Цей жарт розсмішив хлопців. Ще трохи позмагавшись у дотепах на цю тему, вони стиха обмінялися кількома словами з Фейгіном і пішли.

Новий гість пошептався з Фейгіном у кутку, а тоді вони присунули стільці до каміна, і старий, звелівши Оліверові підсісти ближче, завів мову про те, що, на його думку, мало найбільше зацікавити слухачів, — тобто про великі переваги злодійського ремесла, про спритність Пройди, веселу вдачу Чарлі Бейтса і свою власну щедрість. Нарешті Фейгін набалакався до знемоги, та й містер Чітлінг зовсім знеміг, бо ніщо так не виснажує, як один-два тижні у виправному будинку, не кажучи вже про шість. Товариство явно потребувало спочинку, тож міс Бетсі попрощалась і пішла.

З того дня Олівера рідко залишали на самоті, майже весь час хлопці розважали його своїми балачками, і щодня вони гралися з Фейгіном у давню гру, чи то для власного удосконалення, чи то Оліверові на науку — це вже краще було знати Фейгінові. Часом старий розповідав їм про грабунки, які вчиняв замолоду, і стільки в тих розповідях було кумедного й цікавого, що Олівер мимоволі сміявся від щирого серця, і видно було, що вони не так обурюють його, як тішать.

Сказати коротко, хитрий старий єврей затягав хлопця у свої тенета. Знаючи, що тривала й безпросвітна самотність у похмурому будинку, віч-на-віч з власними сумними думками викличе в хлопця тугу по будь-якому людському товариству, Фейгін тепер помалу вливав у його душу отруту, сподіваючись навік її забруднити й осквернити.

Розділ XIX,

в якому обговорюється й ухвалюється цікавий задум

Одного холодного, вогкого, вітряного вечора Фейгін натяг на своє кощаве тіло пальто, застебнув його на всі ґудзики і, піднявши комір по самі очі, виліз із своєї нори. На ґанку він постояв, прислухаючись, чи хлопці замкнуть за ним двері на всі замки іі засуви, а коли їхні кроки завмерли в глибині дому, шмигнув у темноту вулиці.

Будинок, у якому тримали Олівера, був на околиці Уайтчеплу. Старий зупинився на розі, підозріло озирнувся довкола, перейшов на другий бік і подався в напрямку Спітелфілдсу.

Густа грязюка вкривала брук, чорна імла нависла над вулицями, сіявся дрібний дощ, і все — навіть холодне повітря — здавалося липким на дотик. Ідеальна ніч для прогулянок таких людців, як Фейгін! Скрадаючись ніби поповзом під стінами будинків, цей гидкий дідуган здавався потворним плазуном, породженим темрявою і тванню, який виліз уночі поживитись яким-небудь падлом.

Він довго тюпав вузькими вуличками й завулками, а біля Бетнел-Гріна круто звернув ліворуч і заглибився в лабіринт брудних, убогих кварталів тієї густонаселеної частини міста.

Певно, старий добре знав дорогу, бо