Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

Спершу рушили пожежні автівки. За ними — машини «швидкої допомоги». Потім ми чекали, — може, зо дві-три хвилини, які тягнулися, проте, незмірно довше, — аж поки з-поза густого туману білої піни, якою пожежники вкрили весь корпус, аж поки з-за того білого замету почали вибиратися пасажири через запасний вихід. Поміж них ми вгледіли дідуся Антонія. У розстебнутому тренчі і, як завжди, в перехнябленому капелюсі на голові. Він ішов навскіс по траві, не зважаючи на крики пожежників, ані на всю цю метушню. Побачив нас приблизно на півдорозі та швидко підійшов до бар’єра.

— Мені сімдесят три роки, — спокійно сказав він, — і мені дуже прикро, що в такому віці я ще й досі завдаю вам клопоту.

— Це було диво, — хлипала мама. — Це було справжнє диво!

А коли ми за два тижні відпроваджували дідуся Антонія на залізничний вокзал, коли він шкодував, що не летить знову літаком Іл-18 — цього разу із Ґданська до Кракова, я пригадав, що мушу запитати його ще про одну річ. Чи він уже ловив колись рибу там, над річкою, праворуч від каменя? Звісно, перед тим, як зустрів того єврея з лісу.

— Здається, ні, — відказав він. — Ні. Не можу пригадати.

— Якого ще єврея з лісу? — запитала мама, помітно занепокоївшись.

Проте саме тут надійшов поїзд. Дідусь Антоній зайшов у спальний вагон. Батько подав йому валізу через вікно. Свисток кондуктора, сичання пари та гуркіт паротяга заглушили останні слова дідуся, який іще щось говорив через опущене скло.

— Про якого це єврея ви говорили? — запитала мама знову. — Що то за історія?

— Ох, лиши його в спокої, — зітхнув батько. — Хіба вони не можуть мати своїх таємниць?

За кілька днів після від’їзду дідуся Антонія Гандзо помер. «У страшенних муках», — як усі говорили, в лікарні. Він відмовився від ксьондза й не прийняв останніх таїнств. Проте Гандзева дружина вблагала пробоща, і той крадькома прислав вікарія, який після похорону за комуністичним обрядом відчитав нишком молитву і покропив хреста, якого вона поставила там власноруч.

За місяць я пішов до Ксаверія по троянди до маминих іменин, але в них уже не було ні сорту «Ґолдстар», ані «Америки». Тож я купив чайні й поки йшов між теплицями, коли проминав парники та самшитові алейки, то подумав, що чорний «сітроен» уже ніколи не приїде на вулицю Реймонта. І я ніколи не запитаю в Гандза, чи над ним і справді висів остаточний вирок.

Стіл

І

— Стіл, стіл, — кричала мама, — я вже не годна витримувати цього! Люди мають меблю, і тільки ми щось отаке, — й вона показувала рукою на круглий стіл, за яким ми обідали щодня. — Хіба це взагалі можна назвати столом? — запитувала вона, ламаючи голос і руки. Батько не відповідав на її зачіпки й замикався в собі, сповнюючи кімнату важким мовчанням. Зрештою стіл був не такий уже й поганий. Під коротшу ніжку підкладали спеціальний кубик, а кордубату фанеру на стільниці можна було закрити обрусом. Того стола він купив сорок шостого року в пана Поляске із Заспи, коли пан Поляске пакував манатки й відбував останнім поїздом на захід, до Німеччини. Батько дав тоді панові Поляске пару військових чобіт, які перед тим був уторгував у совєтського солдата за вживаний годинник, а що ті чоботи були не першої свіжості, то батько доклав іще трохи масла з ЮНРРА[21], на що зворушений пан Поляске зоставив батькові, окрім столу, фотознімок із родинного альбому. На ньому було двоє елегантних чоловіків у костюмах, котрі стояли на Ланґе Брюке. Я любив розглядати цей фотознімок. Не тому, що мене цікавили пан Поляске і його брат, про яких я знав небагато, проте тому, що за їхніми спинами, на другому плані, простирався краєвид, якого я даремно шукав на Довгому Узбережжі. Десятки рибальських човнів швартувалися до причалу побіля Рибного торгу, на набережній було повно покупців і продавців, а Мотлавою пропливали барки й пароплавчики з довгими, мов щогли, трубами. Тут було повно руху й життя, Ланґе Брюке скидалося на справжній порт, і хоча всі вивіски готелів, барів і торговельних контор були чужомовні, це так чи так становило привабливе видовисько. Воно нічим не нагадувало Довге Узбережжя, яке, щоправда, відбудували після великої пожежі й бомбардування, але на ньому не було нічого, крім нікому не потрібних установ, червоних лозунгів, розвішаних на стінах, і зеленої нитки Мотлави, що нею пропливала міліцейська моторка і — раз у день — судно прикордонної охорони.

— Це німецький стіл, — підвищувала голос мама, — ти мусив уже давно порубати його на кавалки. Мені стає зле, коли я лише подумаю, — провадила вона далі вже трохи спокійніше, — що при ньому сидів якийсь гестапівець і їв після роботи вугрів.

Батько знизував плечима й витягав фотознімок пана Поляске.

— Поглянь, — казав від до мами, — хіба ж це гестапівець?

І тут-таки розповідав історію пана Поляске, який був соціал-демократом і три роки відсидів у концтаборі Штуттгоф, бо не підтримав Гітлера. Коли наше місто в тридцять дев’ятому році долучили до Райху, пан Поляске демонстративно не вивісив прапори на своєму будинку, й тоді його забрали.

— У такому разі його брат був гестапівцем, — мама обрізáла дискусію й виходила в кухню, а батько, засмучений, що втратив слухача, розповідав про другого пана Поляске, який зараз же по війні поїхав із сенатором Кунце до Варшави просити президента Бєрута за ґданських німців, — щоб вони могли зостатися, підписавши декларацію лояльності.

— Тоді, — продовжував розповідь батько, — президент Бєрут нашорошив свої вусики і сказав делегатам, що німецька соціал-демократія ніколи не грішила почуттям історичного глузду, віддавна зрадила свій класовий інстинкт, і про це мудро й вичерпно написав товариш Сталін. І будь-які прохання, — тут президент Бєрут затискав свій пролетарський кулак і гахкав ним по стільниці, — є антидержавною діяльністю. Брат пана Поляске повернувся тоді до Ґданська й повісився на горищі їхнього будиночка на Заспі.

— Власне кажучи, чому він це зробив? — голосно запитував батько. — Адже міг виїхати до Німеччини, як його брат.

— Він повісився, — мама саме заходила до кімнати з полумиском, у якому парувала страва, — бо в нього нарешті прокинулася совість. Якби в усіх німців прокинулася совість, вони всі вчинили би так само, — додала вона, ставлячи на стіл картоплю в мундирах, — усі вони мусять повіситися після того, що скоїли.

— А совєти?! — вигукував батько, відсуваючи лушпиння на край тареля. — А совєти?

Я знав,