Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле
— Зрештою, — виправдовувався батько, — стіл можна й замовити. Це вийде дорожче, але, — тут він значуще підвищив голос і здійняв пальця мов проповідник, — з огляду на генеральний план іншого виходу в нас немає.
Чи було щось простіше, ніж такі міркування? Звісно, що ні, проте — як виявилося незабаром, — із п’яти столярних майстерень в околиці три вже давно позачиняли. Їхні власники, яких розорили додаткові податки, працювали на державній фабриці, виконуючи генеральний план. Четверту — ту, що належала вдові Рупейки, столяра із Вільна, — саме ліквідовували. А п’яту майстерню перекваліфікували на тиху мануфактуру, де виробляли гарні труни, продукування яких — принаймні тепер —генеральному плануванню не підлягало.
— Усе вчасно, — сказав батько, повернувшись із міста, — їх також включать у хід історії.
А столу не було й надалі. Деякі несміливі батькові спроби, мов перебіжні й поетичні імпровізації, були роковані на фіаско вже в зародку. Ні прасувальна дошка на двох ящиках, ані імпровізована стільниця, яку він склепав у підвалі, ані, зрештою, оголошення, що він намірявся подати його до ранкової газети («Стіл б/в неодмінно круглий купимо») не здобулися навіть на тінь схвалення в маминих очах. А надто жахливим їй видався третій задум. Ми вже мали якось вживаний стіл, ну, і будь ласка, — що з того вийшло! Останньою рятівною соломинкою мав стати пан Горький, який без вивіски та патентів від усіх можливих і неможливих установ виготовляв столярку нелегально. Він робив це після роботи, з матеріалу, поцупленого в корабельні. Брав при цьому високі завдатки та пив щосуботи й щонеділі, ніби був шевцем, а не столяром. Пан Горький часто засинав під будинком на кульгавій лавчині, а що ставалося це в неділю, то люди, повертаючись із костелу, тицяли в нього пальцями та прозивали масоном. У кожному разі він узяв у батька завдаток і обіцяв змайструвати стіл упродовж тижня. Круглий, як і годиться. Мама дуже зраділа, а батько, котрий був моралістом, переживав тепер свій страсний тиждень.
— Коли я знаю, — запитував він уголос щовечора, — що він зробить нам стіл із краденого дерева, то хіба це нормально? Хіба це чесно?
Проте мама була прагматичною:
— У кого він його вкрав? Усе належить державі. Усе! — й вона закрутила рукою велике коло в повітрі, ніби її устами промовляв Дух Історії.
Утім той самий Дух Історії значно рішучіше промовляв устами пана Горького, і ось що з цього вийшло: столяр не перестав пити в неділю ввечері, розтягаючи свій блаженний стан до понеділка. Він відновив його у вівторок, підтримав у середу, вміло підживив у четвер, аж урешті дотягнув до п’ятничної опівночі, за якою на нього вже чекали омріяні субота й неділя. Коли в понеділок — отой, наступний, — ми з батьком вирушили до повітки пана Горького, що була біля ставка позаду броварні, він прийняв нас, сидячи на глиняній долівці, п’яний як чіп, серед пляшок і розкиданого інструменту. З його обличчя струменіла меланхолія навпіл із екстатичною радістю. Він щомиті підводив голову, гортанно сміявсь і, немов катеринка, вигукував одну й ту саму фразу:
— Я знаю! Я знаю!
Батько побуряковів, начебто сам вихилив склянку спирту.
— Де мої гроші? — кричав він. — Де наш стіл? Прошу повернути мені завдаток! — запіяв він фальцетом, ламаючи голос. — Негайно!
Однак навіть я розумів, що батько кричить лише для годиться. Бо це вже не мало нічого спільного з паном Горьким, який саме цієї миті, просто-таки на наших очах обірвав сув’язі, що єднали його зі світом причин і наслідків.
Відтоді в нашому помешканні з’явився пан Поляске. Він тихесенько стукав до наших дверей, вітав батька кивком голови, а потому мовчки обходив навколо свого дубового столу, тепер уже геть незримого. Він клав на нього подарунки: пачки з кавою, шоколад, бляшанки з англійським чаєм — і непомітно виходив, щоб не перестрінути маму. Презенти виглядали доволі дивно, бо висіли в повітрі над підлогою, однак завжди, коли я простягав до них руку, щезали так само, як пан Поляске. Швидко й без сліду. Я не знаходив у батьковому погляді розв’язку для свого болісного сумніву — котрий саме з братів приходив нас перевідати? Утім я не розмовляв про це з батьком, який ставав дедалі розгубленішим і, може, взагалі не помічав хвилинної присутності гостя в нашій квартирі. Не дуже допомагав і знімок Довгого Узбережжя. Обидва панове Поляске були такі схожі, що я не відрізнив би, котрий із них виїхав до Німеччини, а котрий зостався в нашому місті назавше, на брентівському цвинтарі. Тому я чекав подій надзвичайних і непередбачуваних. До чого, скажімо, могла би призвести зустріч моєї мами з паном Поляске? Або несподівана поява гостя біля кухонного столу? Проте нічого такого не сталося.
Якогось дня батько прийшов з роботи винятково збуджений.
— Є! — гукав він від порога. — Нарешті в нас є стіл!
Мама негайно визирнула у вікно.
— Я не бачу вантажівки, — сухо заявила вона.
І саме тоді батько витяг із кишені маленький аркушик і виголосив, що треба поїхати до пана Каспера, який робить такі столи, як до війни — солідні й круглі, овальні чи в формі еліпса — усе за побажанням клієнта. Тут крився секрет починання: пан Каспер приймав лише надійний людей і за рекомендацією. Батько вимахував аркушиком у повітрі, наче квитком, і додав іще, що столяр на прізвище Каспер мешкає на Жулавах, по другий бік Вісли.
ІІ
Будинок столяра був невеликий. Він потопав у зелені старих верб і кущів мов дерев’яна скринька з маленьким ґанком і фантазійними мансардними вікнами. Ми стояли на подвір’ї і невпевнено роззиралися навколо, бо на обійсті не було ані душі, навіть гавкотливого пса. Урешті із саду, що розкинувся позаду
