Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

— Ну, і як вам тут ведеться, мої любі, у цій ганзейській глухомані?

Утім того літа, коли всі заговорили про Гандзову хворобу, про те, що він уже довго не протягне, дідусь Антоній приготував нам несподіванку, надіславши телеграму: «ПРИЛІТАЮ З КРАКОВА КРАПКА ЧЕКАЙТЕ НА ЛЕТОВИЩІ В ПОНЕДІЛОК КРАПКА ЦІЛУЮ АНТОНІЙ КРАПКА».

— Чому він не їде залізницею? — дивувалася мама. — Адже він завжди подорожує поїздом. Що за дивна ідея?

— На старість кожен стає трохи ексцентричним, — заявив батько. — Що в цьому поганого?

Однак вона не почула тих слів. Схилилася над бланком і прочитала повідомлення кілька разів, а в її погляді, сповненому недовіри, зродилася тривога. І навіть троянди, які я приніс понеділкового ранку від Ксаверія, навіть їхні пурпурові пелюстки й краплини роси на стеблах цього не змінили. Мама не любила незвичних ситуацій, непередбачуваного плину подій і несподіваних телеграм. Вони ніколи не приносили нічого доброго і, на її думку, завжди передвіщали турботи. Тож коли ми їхали з нею трамваєм «двійка» алеєю Перемоги, а потім «четвіркою» — від будинку філармонії до алеї Карла Маркса, і, врешті, «сімкою», яка немилосердно повзла вулицею Фелікса Дзержинського, й коли ми таки доїхали до кінцевої трамвая неподалік стадіону «Ґеданія», її обличчя було бліде та повне напруження. Нібито вона вірила в магію чисел, а послідовність трамвайних номерів приховувала в собі якесь тривожне значення. А коли ми вже стояли біля будівлі аеровокзалу, дивилися на авієтки та старі біплани поблизу ангарів, коли разом із легким подихом вітру, який прошмигнув у ліниве повітря й поворушив їй волосся, до нас долетіло з гучномовця повідомлення про те, що краківський літак запізнюється, маминим лицем перебігла раптова судома, і я відчув дотик її руки на своєму плечі. Проте це був лише початок.

За п’ятнадцять хвилин посеред натовпу зустрічальників було відчутно певну нервозність. Срібний силует ІЛа не з’явивсь у чистому небі, а гучномовець мовчав.

— Чому вони нічого не оголошують? — злостилася дама в чорному капелюшку-«таблетці». — Вони мусять усе нам пояснити!

— Мабуть, самі не знають, що сталося! — сказав чоловік із таксою на повідці. — Правда, Йосифе?

Йосиф весело дзявкотнув і заметляв хвостиком, а його хазяїн вибудовував перед слухачами розмаїті гіпотези. Можливо, зіпсувався компас? А може, захворіли перший пілот і навігатор? Може, вони мусили терміново сісти в Торуні чи в Ґрудзьондзі, бо з баку витекло паливо?

— Припиніть! — обірвав молодик в окулярах. — Треба йти в довідкову.

Кілька людей із окулярником на чолі пішли до аеровокзалу. Проте мама не рушила з місця. Вона стояла, опершись руками на залізний бар’єр, пофарбований у біло-червоні смуги, немов пограничний шлагбаум, і дивилась у небо, ніби там за кілька секунд мав з’явитися літак. Однак небо було порожнє, і мамин погляд даремно блукав поміж блакитної просторіні, шукаючи хоч якого знаку. Тим часом делегація повернулася з аеровокзалу й виявилося, що «довідка» не працює.

— Це скандал! — сказала жінка в чорній «таблетці». — За кого вони нас тут мають!

— У час війни траплялися гірші халепи, — заявив чоловік із таксою. — Коли я скидав бомби на Гамбурґ, нам влучили в «черево», і ми, шановна пані, мусили стрибати до каналу Ла-Манш. Правда, Йосифе? — песик неспокійно повернув мордочку, але цього разу не дзявкнув і навіть не ворухнув хвостом. — На щастя, нас виловили англійські підводники. І деколи я думаю, що в пасажирських літаках теж мусили би бути парашути. Бо якби, приміром, пожежа... Або несподівано заглухнуть обидва двигуни... Що тоді?

— То вони не мають парашутів? — пані в чорній «таблетці» дуже злякалася. — Як таке може бути?

Мама поглянула на співрозмовників. Її зелені очі, що деколи брунатніли, тепер набули сірої барви, начеб у них відбився попіл або весняні хмари.

— У них там лише рятівні жилети, про випадок, якщо літаку доведеться сісти на воду, — відповів хазяїн собаки. — Але яка може бути посадка на воду під Варшавою? Або під Бидґощем?

Такса неспокійно задзявкотіла, жінка поправила на голові чорний капелюшок, молодик зняв окуляри і протирав їх носовичком. І саме тоді, десь віддалік, у гарячому повітрі серпневого полудня, в повітрі, що хвилювалося над розігрітими плитами летовища, над сухою травою й дугами ангарів, почувся віддалений, проте виразний звук двигунів.

— Там! — гукнув молодик. — Він летить звідти!

І справді, за мить уже можна було набачити силует літака. Срібні крила та корпус «ілюшина» лисніли на сонці, мов панцир, а низький тембр двигунів ставав чимраз голосніший.

Машина пролетіла над червоними дахами будинків, її тінь уже сунула злітною смугою, однак раптом, коли здавалося, що вона саме заходить на посадку, двигуни заспівали на тон вище, пілот додав газу, потягнув на себе рулі, і срібний «ілюшин» з дідусем Антонієм на борту майнув над летовищем, забираючи щораз вище, аж поки проминув зелені купи цвинтарних дерев і щез десь над морем.

У натовпі зустрічальників загуло. Якісь люди знову побігли до аеровокзалу, а ті, що зосталися біля бар’єру, перекидалися короткими фразами:

— Аварія руля...

— Тример...

— Гальма...

— Тріснуте крило...

— Якби він мав зіпсутий тример або тріснуте крило, — сказав хазяїн Йосифа, — то давно б уже валявся грудою уламків.

Жінка в чорній «таблетці» заплакала. Ще хтось зашепотів молитву, проте це був сценічний шепіт: кожне слово молитви за здоров’я чітко бриніло в розпеченому повітрі, й за мить запанувала тиша, немов у костелі.

Несподівано двигуни загучали знову. «Ілюшин» повертався від затоки. Він стрімко знизив політ, хитнув кілька разів корпусом, а потім знову, відмовившись від посадки, промчав над летовищем, — ніби його було прив’язано до невидимої нитки.

— Той пілот, мабуть, п’яний! — верескнув молодик. — Ще секунда, і він не підняв би машину в повітря! Що за кретин!

— Ні-ні, — озвався чоловік із таксою. — Просто він не може випустити шасі. Усе зрозуміло, шановне товариство.

— Господи Боже! — крикнула жінка в «таблетці» й витерла сльози. — Як це — не може випустити?

— Не може розкрити замковий механізм шасі, шановна пані. Це називається блокада коліщат.

— Ну, і що тепер буде?

— Побачимо. У найгіршому разі посадка на «пузо». Без шасі.

— Без шасі. О Боже!

— Таке буває. Коли я приземлявся в Галіфаксі, шановне товариство, на важкому, як танк, «ланкастері», ми мали схожу пригоду.

— І що? І як це скінчилося?

Погляди всіх присутніх були обернуті до Йосифового хазяїна.

— Нормально, — відказав той спокійно і навіть нібито з певним удоволенням. — Навігатор зламав три ребра, а стрілок розбив собі голову, отут, на чолі.

— А