Карпатське танго - Тетяна Пахомова
Автобус натужно гуде, долаючи гірські підйоми й спуски. Інколи дійсно захоплює дух від близькості урвищ до дороги. Річки внизу широкі й нестримні. У долинах видніються стада корів та акуратні плантації. Хмари виходять молочним димом прямісінько з верхівок густих лісів. Згадую рідні Карпати: гори таки всюди гарні. Якби ще не ота спека, що перетворює тебе на сонну черепаху…
– Який я щасливий… – Сеньйор Томас Корадо витирає сльози й не може надивитися на Ізабель. – Яка ж ти красуня, доню! Добре, що ти приїхала… А ти пам’ятаєш, як я вчив тебе плавати?
Ізабель зніяковіло киває.
– Так, звісно…
Сеньйор Томас зовсім не схожий на того юнака з давнього дореволюційного фото. Він потішний лисуватий товстун із чорним кільцем-німбом залишків колись пишної шевелюри. Йому пасує великий картатий фартушок, припорошений борошном.
– Зараз… Іще дам вказівки Кларіс – і я вільний. – Чоловік поспішає до невеликої пекарні на своєму подвір’ї.
– Ти знаєш, а я не пам’ятаю нічого. Зовсім нічого… – шепоче дружина.
– Головне, що тато не забув того. Він дійсно радий нам, – упівголоса підбадьорюю її.
Батько Ізабель добре облаштувався: у нього цегляний будинок і власний бізнес. Ну що ж, ми вже не пропадемо. З коридору нас вивчають три пари цікавих дитячих очей. Двоє хлопчаків-підлітків і смішна товстенька дівчинка років чотирьох – зведені брати й сестричка Ізабель. Несподівано маленька рішуче чалапає до Ізабель і мовчки простягає надкушену булочку.
– О, грасіас… Як тебе звати? – Ізабель садовить пампушку на коліна.
– Мейбелін. – Маля поважно оглядає мене й за мить видає: – Ти дуже посипаний борошном. Тобі треба помитися.
– О, це борошно вже в’їлося йому в шкіру, – сміється Ізабель.
Я роблю вигляд, що обтрушуюся. Двоє хлопчаків пирхають від сміху. Потроху стаємо своїми. Увечері на столі багато їжі. Є навіть курча з овочами, тушковане в кокосовому молоці. Вистачає всім по шматочку на маїсові палянички, смакота неймовірна. Сеньйора Кларіс – низенька енергійна індіанка – має широку усмішку, що ніколи не сходить з обличчя.
– Добре, що ти, Андреу, чорнявий. Уже ближче до наших. На, візьми, – простягає мені маленький срібний хрестик сеньйор Томас. – Будеш під захистом Всевишнього. І люди тебе краще сприйматимуть.
– Так, святий Андреу – перший апостол, який пішов в учні до Ісуса, – підтримує чоловіка Кларіс.
– Дякую, ви дуже добрі до нас… Сподіваюся, що ви прихистите нас на деякий час, поки ми станемо на ноги? – запитую в господарів.
– Так, звісно. Скільки потрібно. Ми не голодуємо, вистачить усім, живіть тут, скільки потрібно. – Сеньйор Томас із замилуванням спостерігає за старшою донькою.
Ізабель, схоже, нарешті може похвалитися гарним апетитом. Вона підводить очі, окидає всіх поглядом, відкладає свою панде-чата – булочку з бананами – і зніяковіло прокашлюється.
– Ми не хочемо бути для вас тягарем. Ми подали документи на проходження інтернатури в Гондурасі, хоча вже й проходили її в Союзі. Але тут вимоги інші… Та й Андрі мусить змінити спеціалізацію, бо стоматологія тут приватна справа й дуже дорога… Ну і я при надії, от… Ви маєте все це знати перед тим, як давати згоду.
– Доню, я завинив перед тобою, і ми всі це розуміємо, тож… Усе добре. Бідності, як на Кубі, нема, хвала Господу.
– А як ви потрапили сюди? – цікавлюся в тестя.
– О… Молодість – то час для дурниць, кохання й революційної романтики. – В очах Томаса спалахнув відблиск спогадів. – Алісія навколішки благала мене не їхати за Ернесто Че Геварою, а я… А я мусив, бо, по-перше, був чоловіком, по-друге, – зі зброєю, а по-третє, – запалений бажанням змін. Хоча ми вигнали всіх тих американських кровососів із Куби, але інстинкт переслідувачів погнав нас далі. Ми мали намір іти й вести за собою всіх знедолених цього світу, щоб вони відчули радість життя без поневолювачів. Та люди всюди різні, – зітхнув сеньйор Томас. – Не всіх так припекло, як на Кубі… Щовечора біля вогнища Ернесто розмовляв із нами, а ми, неграмотні чоловіки, сприймали його мову як одкровення Бога… Про багатих, жадібних, що підім’яли під себе світ і забрали його в бідних… Якось він розповів, що ще в Давньому Римі люди хотіли двох речей – хліба й видовищ. Я ніколи не вчився. Та тоді подумав: «А що? Це зовсім, зовсім непогано… Тіло хоче ситості, а душа – емоцій. Чому нести кудись далеко те, що, може, і зовсім не потрібне?» Я зі своєю пораненою ногою подумав, що мені, маленькій людині цього світу, нічого більше й не треба… – Мій тесть замовк на хвилинку й глянув на дружину. – Якраз зустрів Кларіс, вона випікала дуже смачні тортильї. Ми знайшли одне одного, нам не треба було революцій. Ми печемо хліб, а гарнішого видовища за наших дітей немає. Ось так, – закінчив оповідь сеньйор Томас.
– У вас найкраща у світі професія. Ми будемо пишатися вами, – додала сеньйора Кларіс.
Мейбелін ображено відкопилила пухкенькі губки.
– Мамо, а ти казала, що у світі я найкраща…
– Так, зі всіх дівчаток на землі, – підхопила Кларіс доньку на руки. – Ходімо спатоньки, найкраща ти наша…
– Чому всі на землі хочуть ніби й одного й того самого, але дехто сильно ускладнює життя іншим? Як гадаєш? – запитую в Ізабель уже в ліжку.
Та у відповідь чую розмірене дихання. Змучилася, бідолашна: день видався довгий. Спи…
Довелося трохи зачекати на дозвіл для проходження інтернатури в клініці «Ескуелья» містечка Сан-Феліпе. Це були два тижні мого посиленого навчання: повторював усі нормативні показники людського організму, назви хвороб латиною та їхні типові симптоми. Усе, що повторив, записував на аркушиках і вкладав у кишені. Від полудня й до вечора передивлявся мексиканські серіали. Вони стали для
