На білому світі - Микола Якович Зарудний

не думав танцювати. Дівчата розглядали плакати так, ніби перед ними висіли полотна найвидатніших художників, хлопці юрмилися біля приймача. Олег Динька, скориставшись тишею, почав промову:

— Нам усім повинно бути соромно, що ми занехаяли культурно-масову і виховну роботу, а я підкреслював завжди, що…

Що завжди підкреслював Динька, присутні не почули, бо його перебив Мостовий:

— Збори ви проведете без мене, а зараз давайте заспіваємо.

— Це можна,— сказав Михей Кожухар і махнув своїми довгими руками…

Розходились тоді, коли дід Вигон гучно вдарив у рейку дванадцять разів. Михей запрошував Мостового до себе ночувати, але втрутився Платон:

— Та ми з Олександром Івановичем підемо до мене.— Він хотів якось загладити враження від першої зустрічі з Мостовим.

— Завтра чергують у клубі Максим і Софія! — нагадував десь з другої вулиці Олег Динька.

Провівши Мостового в другу кімнату, Платон заходився готувати вечерю. Нарізав сала, хліба і приніс чайник кип'ятку.

— Вибачайте, але ми з Васьком самі куховаримо, і я нічим більше не можу вас почастувати.

— Та що ти, Платоне, у нас — царська вечеря! — А після паузи спитав, дивлячись прямо в очі хлопцеві: — Тяжко тобі?

— Не легко… Інколи хочеться тікати…

— Звідки?

— З села. Приїхав з міста і наче втрапив у дев'ятнадцяте століття. Коли жив тут, звик, а побачив трохи світу…

— У нашому районі не всі такі села, Платоне.

— Знаю. Але я живу в Сосонці. То приєднували наш колгосп, то роз'єднували… І дожилися — електрики нема, клубу нема. У Городищах збудували Палац культури, лазню, дитячий садок, а в Сосонці нічого, бо це була тільки одна з бригад… Це що, правильно? По-партійному чи по якому?

— Це не по-партійному,— сказав Мостовий.

— Оці всякі реорганізації відкинули нашу артіль на двадцять років назад.

— Треба наздоганяти, Платоне.

— Хто ж поведе людей? Хто? Коляда? Куди ж він поведе, оцей злий, єхидний чоловічок? Чи, може, Підігрітий? Влади між собою ніяк поділити не можуть. Це страшно, коли б'ються за портфелі нікчеми.

— Чи не занадто гостро засуджуєш Коляду і Підігрітого?

— Ні. Вони нічого не бачать і не хочуть бачити. Бригадири щоранку ходять по селу та загадують на роботу, лайка, крик… А колись наш колгосп був найкращий у районі, мама розказувала…

Мостовий мовчки курив.

— Який же вихід?

— Не знаю.

— Ти не задумувався над цим?

— Я розгубився, Олександре Івановичу,— щиро зізнався Платон.— Я мріяв стати агрономом, повернутись у село і зробити щось велике для людей. Я мріяв не лише про врожаї, а про те, щоб усі стали красивішими, добрішими. Щоб не було зла, примітивного зла, яке так шкодить нам…

— Приїхав,— і мрії почали забуватись? — запитав Мостовий.

— Ні, вони стали дуже земними… Ось ми сидимо з вами при оцій лампі, а коло села проходить високовольтна лінія. А ми не можемо підключити Сосонку. Чому? Бо лінія — державна. А Сосонка чия?

— Ми вже писали про це в обком…

— А що з того? Пора спати, Олександре Івановичу, пробачте, я вам наговорив стільки, але я не міг мовчати.

— Я розумію тебе, Платоне.

Мостовий ліг, а Платон пішов на кухню, взяв зошита, дістав з Васьчиного портфельчика ручку і почав писати: «Наташо, я не знаю, що робити мені…»

14

Вранці, коли Семен Федорович ще лежав у ліжку, до нього прибіг стривожений Горобець і в усіх деталях розповів про вчорашні події в клубі. Коляда зіскочив з ліжка, почав взувати чоботи.

— Штани, штани, не забудьте,— нагадав Горобець.

— Невже сам дрова носив? — бігав по хаті голова.

— Власноруч, з Динькою…

— Чорти б їх побрали,— невідомо кого лаяв Коляда,— а, тепер мені лупай очима.

Від криниці прийшла Фросина і передала останні новини:

— Мостовий ночував у Гайворона. До третіх півнів світилося.

— Готуй сніданок,— наказав Семен Федорович дружині, а сам через городи побіг до Платона.

— А мені які вказівки, Семене Федоровичу? — ледве встигав за головою Горобець.

— Іди к чортовій матері.

Горобець відстав.

Мостового Коляда застав на подвір'ї Гайворона, саме прощався з Платоном.

— Обов'язково заїду, а ти будеш у районі — заходь.

Привітався і запросив секретаря на сніданок.

— Дякую, я вже поснідав.

— Як же це так, Олександре Івановичу, приїхали і не покликали. А я вдома весь вечір той… читав…

— Я знаю, ви останнім часом почали захоплюватись літературою і особливо — усною творчістю. Що там у вас з Підігрітим?

— Нічого… Вчора він перекинувся і набив ґулю, а все інше в порядку, так би мовити, керуємо колегіально, згідно рішень останнього Пленуму…

— Я б вас просив передати Підігрітому, щоб він прийшов до сільради. І комуністів запросіть.

— В один момент.— Голова зник у вуличці.

Макар з острахом вислухав Коляду, помацав свою гулю і сяк-так натягнув шапку.

— Коли що, то кажи, що ми з тобою той… колегіально,— повчав дорогою Семен Федорович Підігрітого.— Я до тебе нічого не маю, а ти до мене…

З перших слів Мостового Коляда зрозумів, що секретар повністю поінформований про справи в Сосонці. От люди! Не встигне начальство з машини вийти, як уже про все розкажуть. І Гайворон недаремно ніч