Книга змін, Андрій Юрійович Цаплієнко
Відкритий простір зліва наводив на думку, що зараз хтось тримає тебе під прицілом. Утім, і з правого боку, того, що був «своїм», за пробитим і побитим «мерседесом» стежили уважні очі снайперів. Про тих, хто проводжав проїжджу машину спокійним поглядом з руїн по лівий бік дороги, Леопард взагалі не думав. Навіщо хвилюватися, вони ж свої. Він думав лише про те, як не проїхати повз ледь помітний провулочок, що утворився між двома сусідськими будинками. Проїзд можна було і проскочити. Кутова халупа розвалилася від прямого влучення снаряда, і дерев'яний паркан відкинуло так, що він майже перекрив дорогу. Але залишався проміжок, його цілком вистачало для проїзду однієї машини. Дві тут не розійшлися б. Тому провулок теж слід проїжджати швидко. Дві машини, що не в змозі роз’їхатися, можуть стати випадковою мішенню для великого калібру.
«Мерседес» жваво прошмигнув у цей проміжок. Його кілька разів підкинуло на вибоїнах. Під днищем щось гримнуло, звісно, не так сильно, як ВОГ, випущений із підствольника, але досить голосно, щоб напружитися. «Казна-що ввижається», — сказав собі Леопард, але, про всяк випадок, відразу ж загнав машину в укриття, тільки-но заїхав на базу п’ятого батальйону. «База», щоправда, це надто гучне слово для покинутого будинку з вибитими вікнами, чия головна перевага — це глибокий підвал із бетонними перекриттями. Зате під час обстрілів тут було спокійно, тихо й тепло. Горіла буржуйка, на газовій плиті кипів чайник, і заспокійливо, як велика мирна домашня тварина, бурчав генератор. На столі лежали хліб, пластиковий пакет із розчинною кавою і копчене сало, що від нього будь-якої миті кожен із бійців, який повертався з завдання, міг відкраяти шматок і вгамувати перший порив голоду. А потім налити собі миску гарячого борщу з ароматом зелені та домівки.
Кухар, невисокий чоловік середніх років із кучерявою широкою, як у царя Ассирії, бородою, готував неймовірно смачно. Узагалі-то він за фахом був стрілець-кулеметник, але в першому ж своєму бою впав у панічний ступор. А Леопард ніколи не дорікав своїм людям боягузтвом. Нічого він не сказав і бороданеві, тільки відправив його на кухню вивчати кулінарні премудрості. І той перевершив усі очікування. Він навчився готувати так добре, що зумів повернути повагу товаришів, які були з ним в одному бою і бачили, як панічно він учепився в кулемет, так і не зробивши жодного пострілу. Кухар — теж потрібна військова професія. І не менш важлива, ніж стрілець.
Наразі борщу не було. Люди Леопарда з похмурими обличчями сиділи за столом, час від часу хапаючи зашкарублими пальцями хліб.
— А ти борщику, командире? — з надією спитав кухар. Але Леопард, подивившись на обличчя побратимів, відмовився. Вони чекали на його відповідь.
— Вони? — спитав його заступник на прізвисько Мозес. Він любив хрипко, на армстронґівський манер, наспівувати «Go down Moses», через що й отримав таке псевдо.
— Вони, друже Мойсеюшку, — зітхнув важко Леопард. У відповідальні моменти, коли комроти давав своєму заступникові небезпечні доручення, він називав його саме так, довірливо, — Мойсеюшко. Але нині ніяких доручень не було. Довготелесий, із великими очима та пухкими губами Леопард видавався людиною м’якою, хоча за небойовою зовнішністю ховалися рішучість і підступність природженого воїна, який цінував своїх і був нещадним до чужих.
— Вони в Селідовому, у шпиталі.
— А це точно вони? — перепитав Мозес.
— Вони, Мойсею, немає жодних сумнівів. У Вовка тату на руці, у Вікінга молитовник. Той самий, що з Майдану.
Мозес кивнув і поклав біля себе скибку хліба, яку збирався був відкусити. Їсти не хотілося.
Два дні тому рота спробувала атакувати позиції сепаратистів і відкинути їх від села бодай на кілометр. «Щоб вони нас АГСами не діставали», — сказав тоді Леопард. Вилазка була вдалою: бойовики відійшли від села. Проте коли рота поверталася з бойового завдання, бронетранспортер нарвався на приховану позицію сепаратистів. По броні вдарили з гранатомета, і від вибуху кілька бійців злетіли з машини на землю. Двох, побратимів із позивними Вікінг та Вовк, так і не знайшли. Потім через комісію з обміну полоненими повідомили про їхню загибель і віддали. Та Леопард розповів невідомі деталі.
— Я приїхав до Селідового, хлопці, й одразу ж поїхав до цього шпиталю. Мені навіть дверей не хотіли відчиняти, але я сказав, що їхній командир. Проте жодних документів. Це тут ми орли. А там — просто божевільні з рушницями. Та й то правда, що Селідове повне латентних сепарів. Що там казати?
Леопард зітхнув і відхопив шматок від окрайця свіжого чорного хліба. Повільно пожував, видно, збираючись із думками. Заповнив хлібом паузу в словах.
— Це були вони. Але нам казали, що сепари їх узяли вже загиблими. Це неправда. Їх уже потім зробили «двохсотими», я вас запевняю! Спочатку вони були «трьохсотими».
Він сипав цими «сотнями», як суддя вироками.
— Чому ти так вважаєш? — запитав Мозес.
— Та тому, що у Вікінга на горлі слід від дроту. Його душили, просто душили дротом. А Вовк весь ніби обпалений і такий понівечений, що навіть той сепарський лікар, який їх привіз, ховав від мене очі. Наш медик каже, що Вовка били. Дуже сильно били. А потім облили кислотою. Хотіли, мабуть, випалити тату з тризубом. Отаке.
Леопард замовк, і в підвалі стало тихо. Удалині почувся одиночний постріл гвинтівки.
— Так, — сказав боєць із позивним Біатлон. — Цього, в принципі, й треба було чекати.
— Так, друже Біатлоне, — погодився Леопард, — ми для них потвори, але кожен, хто йде в «Правий сектор», це знає.
