Новини - Андрій Любомирович Войницький

— Добре.— Я відвернувся.— Куди їдемо?

Соня стрільнула у мій бік нахабнючими карими оченятами. Погляд був з підступом, експериментаторський: вона все ще продовжувала польові дослідження кордонів мого приниження, атакувала малими, але болючими уколами і уважно спостерігала, чи буде кров’янити...

— Ми зараз поїдемо і добряче тряхнемся,— відповіла вона весело.— А куди ти поплентаєшся, журналісте, нас анітрохи не хвилює!

— Хапай свій пакет і «давай до свіданья»! — гигикнув Саша.

— Дай піпетку на дорожку, раз тут такий розклад.

— Тримай.

Мені забили і сунули до рук піпетку. Добрячі, забористі шишки — вставило миттєво, аж жовті кола перед очима попливли. У блискучій, наче сонячній спіралі цілувалися Саша і Соня, наче жерли одне одного в захоплюючому солодкому симбіозі.

— Хочеш подивитись, як ми трахаємося? — спитав Саша. Його рука ковзнула у виріз її розстебнутої блузки, Соня змазала мене хтивим поглядом — наче з порнофільму. Я аж надто гостро відчув себе зайвим.

— Давай пакет! — проказав я крізь зуби.

Вони цілувалися, тому довелось повторити. Нарешті він відірвався від її губ і передав мені пакет. Я розрахувався і, не прощаючись, вийшов, знову грюкнувши дверцятами сильніше, ніж треба.

Визнаю — їхня демонстративна хіть мене зачепила. Кому приємно опинитися стороннім, коли люди розважаються? В одній допотопній порнушці, яку я бачив ще підлітком, три хлопа використовували немолоду німкеню. Якщо точніше, використовували двоє, а третій блукав навколо, самотньо наточуючи свого олівця, вагаючись і не знаючи, як підступитися. Я не додивився той фільм, бо в якийсь момент втрачаєш до таких речей цікавість, тому так і не дізнався, чи перепало тому третьому, чи він лише дарма провітрював своє знаряддя. Він насправді викликав співчуття, той невідомий германський невдаха, бо в його банальному прольоті, якщо покопатися, тьмяно блимнула давньогрецька трагедія.

І от зараз я опинився тим третім. Коли дівчина, яку ти хочеш, дає не тобі — це особиста образа. А коли робить це у твоїй присутності — просто плювок в обличчя.

Втім, моя злість швидко вщухла. Прегарна марихуана вихлюпнула немовля моєї злості разом з мильною водою меланхолії. Звичайні люди, що траплялися назустріч, здавалися нетиповими, цікавими, непересічними. У кожній рисочці їхніх облич читалися сліди неповторної долі. Кожному було про що сповістити цей протухлий і несправедливий світ. Я міг би створити геніальний репортаж із життя кожного таксиста. Довести всім і кожному, що його будні в Харкові так само важливі для загалу, як європейське турне якоїсь там Мадонни. Я напишу про звичайнісінького українця, вирішив я. Зроблю сюжет про цю роботящу, добру і чесну в глибині душі людину, лишень трохи зіпсовану корупцією чиновництва, важкою працею за двісті доларів на місяць і невмирущим квартирним питанням! Навіть не сюжет, а спеціальну програму, цикл передач, щось на кшталт «Україна і люди»,— ми ж усі унікальні, всі прегарні, всі заслуговуємо на краще життя! Я впишу власне ім’я кожного із сорока п’яти мільйонів українців у новітню історію держави! Нас не звели на ніц татари, турки, поляки, росіяни, революції, війни, голодомори, імперії, валуєвські укази; нами подавилися вусаті і лисі диктатори,— і це значить, що нас ніколи і ніщо не вб’є! Ми не помремо! Навіть після ядерної війни залишаться лише таргани і українці!

Учителька з Житомира, водій маршрутки з Івано-Франківська, луганська проститутка, полтавський студент і харківський барига,— всі ви варті не меншої слави, ніж усі разом узяті президенти вкупі із прем’єр-міністрами! Хоч раз у своєму жалюгідному житті я розкажу щось важливіше за ремонт доріг і проведення оперативно-пошукових заходів. Я відірву вас від буденних справ, і ви розчулитесь, ви попустите сльозу, друзі! А побачивши, як вас багато, які ви схожі, як вам болить одне й те саме, і одне й те саме гріє вас усіх, ви би навіть не повстали, а просто вирядили весь цей зоопарк на смітник історії! Співвітчизники, ви не варті того, чим ми, журналісти, вас годуємо! Може, об’єктивності й немає, але ж є правда, є людина, є Бог!..

Саме на цьому мене зупинили. Переді мною виникли двоє неприємних типів, і з першої секунди я зрозумів, що вони неприємні. Мені дуже схотілося, щоб вони просто зникли і не псували божественний хід моїх думок, не поганили такий чудовий день, схотілося ще до того, як вони вимовили хоч слово, ще до того, як я зрозумів, що вони саме по мою душу.

Наскільки я пам’ятаю, вдягнені вони були у звичайний цивільний одяг: дуті куртки, кросівки, спортивні штани, скоріше молодіжний стиль, хоча обом було за тридцять. Один, вельми неголений, виглядав ще старішим.

— Добридень! Можна вас на хвилинку? Відійдемо трохи.

Останнє було не питанням, а констатацією — ти зараз відійдеш разом з нами. Промайнуло розкрите посвідчення, в якому я нічого не розгледів, крім сірої фотки, печатки і словосполучення «по боротьбі з незаконним...» Мене відвели до спустілих торгівельних рядів ринку біля метро «Героїв труда». Продавці вже давно розійшлись. Я видавив: «Чим можу?» — і одразу стало ясно, що голос мені вже не підкоряється, краще б я мовчав.

— Документи є?

Я витяг посвідчення співробітника інформаційної агенції. Що ж до пакунка марихуани в кишені куртки, то він не міг розсмоктатися сам собою. Я навіть не сподобився сховати його за студентською звичкою в кросівку! Ідіот! Я настільки знахабнів, що відчував себе недоторканим.

На моє посвідчення вони подивились