Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Новини - Андрій Любомирович Войницький

Новини - Андрій Любомирович Войницький

Читаємо онлайн Новини - Андрій Любомирович Войницький
був край Харкова. З іншого боку височіли студентські гуртожитки. Навкруги було суцільне сміття, ледь присипане талим снігом. Кросівки занурювалися у бридку масу, і відчуття було таке, ніби ходиш по чиїхось присипаних гіпсом нутрощах.

Тим часом Саша радився з кимось по телефону:

— Не бачу! Дошки? Зараз! — він озирнувся і зробив кілька кроків.— Бачу! Так!.. Допоможи!

Це адресувалось уже до мене. Ми підняли довгу напівзогнилу дошку і відкинули її убік. Під нею виявився моток дроту і ще одна дошка, коротша. Позбавилися й її.

— Ні хріна! А, стій!.. Є! — Саша тріумфально вихопив зі сміття дещо об’ємне, на кшталт чорного поліетиленового пакета.

— Усе норм, брате,— кинув він у телефон і відключився.

Виявилось, що в пакеті десь два кіло марихуани. Як пояснив Саша, це була суцільна шолуха, курити яку не має сенсу — зробиш сорок три напаси і будеш переконувати себе, що пре. Ми, однак, смикнули потроху для перевірки через Сашину спеціальну піпетку — жодного результату. Потім сіли в машину, під’їхали з цим пакетом до гуртожитку медичного універу. Саша заніс туди пакет з марихуаною так буденно, ніби там була картопля. Вахтер на конторці привітався першим. Саша сунув йому двадцятку, той швиденько прикрив її сторінкою журналу відвідин, і нам не довелося світити документами. Ми дісталися холу на першому поверсі, всілися на підвіконня біля дверей коменданта, зачинених через пізню годину. Пакет, за який можна було отримати п’ять років колонії, Саша кинув просто на підвіконня. Мене вразило це усвідомлене недбальство — ніякої конспірації, пост вахтера майже поруч, двері коменданта за два кроки, туди-сюди мотаються студенти і сторонні відвідувачі, а йому хоч би що! Ми з ним мовчали, витріщались на молодесеньких студенток, начебто вивчали стенд з правилами пожежної безпеки, і чогось чекали.

І раптом — почалось! Це була справжня містика: Саша нікому не дзвонив, але тутешні мешканці підходили й підходили, хлопчики, дівчатка, спочатку по одному, потім по двоє, далі групами, поки біля нас не створився справжній натовп. Слов’яни, араби, турки, непальці, навіть негри: Саша об’єднував усі раси і національності, всім їм хотілося того ж самого. На моїх очах він знищив усіх до останнього расистських, фашистських, ксенофобських теоретиків, не словом, а ділом довівши: насправді всі ми однакові, всі воліємо як слід накуритись. І двометровий чорношкірий хлоп із Зімбабве, і вісімнадцятирічна першокурсниця із Конотопу тяглися до Саші, щоб придбати в нього ту погану, ні на що не годну траву.

Сашу всі знали, він також знав майже всіх. Коли людина підходила, лунав наступний діалог:

— Що там?

— Шолуха,— чесно зізнавався Саша.— Дуже слабка. Проте дешева.

— Скільки?

— Сорокєт.

— Давай одну!

Або:

— Давай дві!

Брали й по три коробки. Я навіть уявити не міг, що можна так запросто барижити наркотою в гуртожитку державного навчального закладу. Ніякої фасовки, ніякої конспірації, райвідділ за двісті метрів звідси! Саша діставав жменю трави, схожої на кріп, і насипав її в коробку з-під сірників або на лист паперу. Все робилось на око: комусь менше, комусь більше, щось узагалі сипалося на підлогу,— та то по барабану. У цій безтурботності було якесь безбережне нахабство.

Уся наркоторгівля скінчилася за півгодини. Потік студентів вичерпався. Саша забезпечив майбутніх медиків пародією на марихуану, а зараз, на моїх очах, перераховував пухку пачку купюр, яка матеріалізувалась у його руці буквально з повітря. Це була якась магія. Продавши цю полову, він за двадцять хвилин заробив більше, ніж я за місяць! При цьому в нього залишалася ще половина зілля.

— Навіщо вони купують це гівно? — дивувався я, коли ми вже йшли.— Воно ж ні про що!

— Звикли курити,— задоволено реготав він.— Їм хоч кропиву давай, аби дим! Це ж медики! Їм треба гробити здоров’я, в них його забагато!

— Ти їм завжди такий шлак тулиш?

— Коли немає іншого.— Він запалив цигарку.

І тут, звичайно, виникло питання: а що ж будемо курити ми, якщо нічого кращого немає.

— Не переймайся, Каштанка. З’їздимо, візьмемо хорошої,— заспокоїв Саша.— Є одне місце. А ти думав, у мене завжди є?

— Десь так...

— Ні, в країні криза... Хіба ж би я шукав той кріп по смітниках? І «швидкості» сьогодні не буде. Он, якщо хочеш,— забирай той пакет!

Я замислився. У пакеті залишалося ще багато зілля.

— Бери, молока звариш!

— Даруєш?

— Ну майже. Віддам за символічну ціну.

— Та ні...— вирішив я.— Таскатися з цим... через метро... Дякую, обійдусь.

— Як хочеш.— Він не наполягав.

Пакет у підсумку ми сховали на іншому смітнику — біля гуртожитку. Він збирався заїхати за ним завтра — післязавтра і знову за півгодини заробити на медиках мою місячну зарплатню. Здавалося, йому наплювати, що той пакет міг кудись зникнути. Для

Відгуки про книгу Новини - Андрій Любомирович Войницький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: