Новини - Андрій Любомирович Войницький
Хоча, якщо чесно, він не помилився — я тоді дунув.
— Ну, і якого ти мовчиш?
— А що треба казати? — поцікавився я.
— Ну, ти ж, мабуть, не зовсім тупий, преса? Знаєш, в якій країні живемо?
Я мовчав і на це.
— Знаєш, яка міліція у нас?
Молодший тим часом передивлявся повідомлення у моєму телефоні.
— Я можу йти? — пискнув понятий.
— Підписав протокол? Давай, до зв’язку...
Понятий миттєво вшився.
— Як на мене,— розмірковував старший, розмахуючи переді мною пакетиком з марихуаною,— я б за цю муйню не саджав. Водяра більше народу губить. Кожен день когось десь ріжуть, кожен божий день. Це ж чисто геноцид! Особливо в області! Та й у місті те саме. Знаєш, яке найпоширеніше знаряддя вбивства на селі, га, преса? Я тобі скажу: кухонний ніж! Нажеруться і давай одне одного кромсати — жінку, чоловіка, кума, сина, бабусю, все по хєр! В основному родичів. Різанина щодня. А за цю полову я б людей не чіпав. Вона і краще, і веселіше, і безпечніше. Але законодавець вважає інакше. І ти, преса, попав. Так яка там у нас міліція?
— Добра? — припустив я без особливої надії.
Молодший заіржав і десь із хвилину не міг зупинитися. Слідом і старший засміявся.
— А ти, преса, таки веселий, ги-ги,— реготався молодший.— Я, може, навіть не буду тебе дуже метелити!
— Продажна,— нарешті вимовив старший мент, і весь його сміх на цьому випарувався.— Про-даж-на! У нас сім’ї, діточки їсти хочуть. Що ти можеш на це запропонувати?
Я подумав і спитав:
— А скільки треба?
— Мільйон, ги-ги!
— Бля, ти щось не врубаєшся...
— Це ж, бля, стаття, ги-ги, ти думаєш ми жартики з тобою жартуємо! — молодший змінив тон, і його «ги-ги» вже нагадувало не смішок, а видих після хуку. Він поторсав мій гаманець, але тих невеликих грошей, що там були, чіпати не став.
— За коробку не сядеш,— пояснив старший.— Але умовний дадуть, із цим навіть до бабці не ходи.
— Коротше, він мене задовбав,— розлючено захекав молодший.— Чого ми вовтузимося з цим дятлом? Веземо і оформляємо! Все в правовому полі! Нах мені цей геморой?
— Поїхали,— старший завів двигун.
— Можу знайти тисячу, гривнями,— висунув я першу ділову пропозицію.
— Ти що, на приколі, ги-ги? А начальству я що понесу? Таких розцінок взагалі немає! Ти нас хоч не пишеш там?
— Я перевірив,— заспокоїв старший,— диктофона немає.
— Отож бо. Зараз, бля, або ти почнеш серйозну розмову, або їдемо у райвідділ,— прохекав молодший.
«Ланос» виїхав на дорогу. Непомітно зсутеніло. Я заспокоївся, навіть відчув до ментів крихту співчуття: вони чинили свою підлоту без особливого задоволення — просто робота така. Я вішав їм про те, що зарплатня у пересічного журналіста маленька, дружина в фотосалоні також не заробляє, родичів у нас нема, і всі наші збереження — тисяча гривень, що залишилися в нас ще з весілля. Вони відшукали в моєму телефоні номер Марини і подзвонили їй. Мені було соромно, але я сидів нерухомо.
Після довгого вникання в суть справи Марина запропонувала за мене п’ятсот гривень замість тисячі і з нервами обірвала дзвінок. Старший мент закурив у віконце:
— Щось дружина не поспішає тебе виручати...
— Муж та жена — одна сатана, ги-ги!
— У нас сімейна криза,— пояснив я.
Мене страшенно сушило, а пити не було ні краплини. Раптом у старшого мєнта заграв телефон. Я сподівався почути рингтон на кшталт «Прорвемся, ответят опера!», але то був приємний клубнячок, здається, навіть британський.
Так, міркував я, ось тобі й нова мусорська генерація — ці вже не хлищуть горілку з гранчаків, не закушують зірочками з погонів або цигарками в задушливих райвідділах. Мусора еволюціонують разом зі своїми обожнюваними злочинцями. Тепер вони такі ж просунуті, як і бариги: тусують, мабуть, у тому ж таки «Вегасі» — шмаль, фен, австралійський дабстеп, другокурсниці філфаку, які збуджуються від дармового шампанського... Все, як у людей. Тільки гроші люблять так само, як десять років тому, ба навіть більше...
Старший мент вислухав когось, відповів: «Так, веземо!», відключився і про щось швидко проінформував свого колегу-упиря. Я не розчув.
— Ні хріна собі! — присвиснув той.— Так ти, виявляється, не простий, преса!
— Це ж
