Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

роки молодший Йоасафа, саме його залишено вдома, спершу послано, як і старшого, до Київської академії, але коли Іван, названий згодом Йоасафом, відзначився там блискучими здібностями, про меншого брата такого ніхто не зважився б сказати. На мою думку, успішно навчатися йому заважала незвичайна, трохи відчайдушна врода, а це якість у людині не завжди, а коли казати чесно, не вельми часто носій достойностей: вродливі люди звикають, що ними захоплюються і складають про себе гадку вищу міри, що завжди веде до псуття характеру. Одне слово, врода, як і почварство, вирізняє людину із тлуму, а вже це призвідник нещасть. Окрім того, вродливі люди стають істотами, в яких домінує форма, а не зміст, тілесне, а не духовне, зовнішнє, а не внутрішнє. Мій батечко любив говорити: "Не шукай собі в жони красуні, бо вчиниш себе нещасним", – так він, до речі, вибираючи собі дружину, і вчинив – матінка наша вродою аж зовсім не відзначалася. Таким чином, врода може стати не божественним ударуванням, а не раз і прокляттям – це ознака виродженості навпаки; відповідно і в розумовому плані: люди особливо високих здатностей є виродками, як і слабкоумні.

У родинному реєстрі Петра Михайловича запис про Андрія Петровича виявився вельми короткий, але після нього стояла приписка: "Розпитатися в Івана М., здається, це був оригінал". Петро Михайлович однак розпитатися не встиг чи щось там не складалося, адже стосунки між братами були складні. Однак Петро зігнорував, що мене здивувало, інше потужне інформаційне джерело – сестру Варвару. Як я вже не раз переконувався: вона ніби нічого не відала, була ніби простенька й дурненька, ніби лишень для домашніх справ народжена, але коли її струснути чи розмішати, як цукор у чаї, чи розситити, як мед у воді, можна пересвідчитися, що знає багато, розуміє немало, і що вона більше розумна як дурна. Простота ж її видима, але сестра наша наче музичний інструмент: наладнований – грає чудово, а розладнаний – бриньчить і какофонізує. До речі, незважаючи на своє анальфабетичне ставлення до паперів, жодної паперини вона не знищила, хоча й не проти того була, а коли щось знаходила (наприклад, прибираючи в комірчинах чи на горищі), незмінно приносила мені й запитувала:

– Чи це потрібне?

Гадаю також, що й осуджувала надмірну заглибленість у папери Петра Михайловича через те, що не знала предмету його зацікавлень – це одне, а друге – над писанням брат зіпсував собі очі і майже втратив зір, та й не дивно, адже розбирати давні папери – робота вельми марудна й для очей важка. Здається, старий парубок, Петро Михайлович ставився з презирством до осіб жіночої статі, як до істот неповноцінних, – в його записках я знайшов добірку антижіночих висловів під назвою "Пчола", де були між іншими й такі перла: "Жінка – посудина диявола, але чи легко дияволу з тією посудиною?", "Жінка і біса обкрутить, бо не він є її вчителем, а вона його", і так далі. У такий нерозумний спосіб Петро Михайлович позбувся місткого джерела родинної інформації, адже коли продовжити братові афоризми про жінок, можна сказати: "Жінка більше від чоловіка занурена в світі дрібниць, отож більше про світ знає". Я ж повівся із сестрою, супротивно: не тільки докладно розповів, що саме писав брат, чим задовольнив її непогамовану цікавість (бувши ледь-ледь письменна, братових скриптів прочитати не могла), а тим самим знищив і негативну наставленість, заявивши, що мета мого писання – продовжити братову працю у складанні родинної хроніки, до чого Варвара поставилася з видимим інтересом, часом аж таким, що коли я писав, ходила по дому навшпиньки, щоб не перешкоджати у такій потрібній праці. Правда, коли я сказав, що Петро почав писати ще й історію Малоросії, вона вельми здивувалася і спитала:

– А для чого й кому це потрібно?

Мої роз’яснення її не переконали, і тільки один резон, що й дід наш, Петро Григорович, цим цікавився і займався, примусив її поставитися й до такого незрозумілого заняття поважніше – була вона дитиною роду, а не батьківщини. Відтак у нас завелося, що з кожного написаного розділу дещо я їй перечитував уголос (з уваги на її інтереси). Вона слухала уважно, докладала неохоплені мною деталі, які я відразу ж нотував і вводив до тексту, а загалом зауважила:

– А чи не міг ти писати простіше?

Признаюся в малому лукавстві: ті місця, де описано її, сестру мою, я при читанні опускав, побоюючись, що може образитися. Цікаво, що з історії Йоасафа вона вжахнулася, по лиці покотилися сльози, а вуста прошепотіли:

– Бідний, бідний дядько! Хто б подумав, що він був такий нещасний!

Загалом же її оцінкова реакція була двох гатунків: щасливий чи нещасний. Прадід та дід, у її розумінні, також були нещасні.

– Хто ж із нашого роду був щасливий?! – якось вигукнула вона з розпачем.

Я назвав тіток, саме тих, про яких найменше знав.

– Щасливі – це ті, - сказав, – про яких годі щось цікаве написати, тобто життя в яких минуло без пригод і пристрастей.

– То, по-твоєму, всі люди нещасні?

– Атож, – сказав я, – бо грішні! Щасливий же – безгрішний, а отже світові цьому непотрібний і начебто в ньому й не жив.

– Не розумію цього, – твердо сказала Варвара. – Ному ж люди прагнуть до щастя?

– З простої причини, – мовив я. – Людині властиво прагнути до того, що не існує. Недаремно й приказка така склалася: "Добре там, де нас нема".

– А по-моєму, ти перемудрив, – сказала безапеляційно Варвара. – Щасливий – це той, хто задоволений тим, що в нього є.

От і суди, читачу, чи дурненька була моя сестра. Але й пристосовуючись до цього визначення, ані прадід, ані дід, ні його старший син Йоасаф, ні брати мої, зрештою, Іван та Петро Михайловичі, ані сама Варвара, так само і я, щасливі не були. Про брата Олександра нічого сказати не можу, бо він – одрізана гілка і життя мені його незвісне.

Коли ж заговорив про Андрія Петровича, Варвара сказала те саме, що приписав у своїй родовій записці Петро Михайлович.

– Про нього має знати Іван, – і стисла маленькі губки.

– Чому Іван? – спитав я.

– Бо це наш родинний звідувач, – мовила сестра. – Він усе знає.

Я згадав: під час обох наших зустрічей по поверненні Іван Михайлович і справді виявив дивовижну обізнаність. Навіть поклав собі: вислідити, хто за мною нюшить, але досі цього не здійснив, був-бо зайнятий іншими речами.

– То, може, й він складає родинного літописа? – опитав здивовано.

– Коли й складає, то не на