Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

й усохлого. І в його розширені, а через те великі очі, впливло трохи розрідженого неба, яке й загусло в зорках теплими зоринами, що несхитно горіли. І він раптом подумав: розучився сприймати світ у красі, а більше бачив з його потворністю, вона, краса, насправді є, і, можливо, справжня суть цього світу і є вона, відтак потворність – тільки тінь її; зрештою, однієї без другої й не буває: там, де починається потворність, закінчується краса, а де потворність кінчається, знову з’являється та ж таки краса. Досі бачив красу, як засушену квітку між цвілими сторінками, а потворність у світі сприймав, як щось живе й невмируще – і щось тут було загублено, щось криво сприйняте, бо є речі, котрі годі позначити поняттями – саме в них і міститься по-справжньому живе, і це ніби рух напоєного весною повітря. Адже вітер осінній та літній, весінній та зимовий – це різні вітри і не через більшу чи меншу присутність у них холоду й тепла, а від різної їхньої поєднаності із землею та небом – оцього раніше ніколи не розумів і не сприймав. Так сталося, що він, Йоасаф, ніби самовільно опустив себе в чорну посудину, ліг як равлик у хатку і щільно затулив, заскіпив над головою твердою плівкою отвора до вийстя, через що світ бачився йому тільки в тому об’ємі, що його окреслювали стіни; і він вважав: поки є стіни, поти буде лад та сталість у його мушлі, а поза тим – ворожа, страшна, руйнівна стихія, якої треба стерегтися і яку треба проклинати. Чи не тому, зламавши раптом ту заслону, він припав синіми вустами до щілини в обшивці коляси і на все горло пив аромат вільжистого, тугого, наповненого живлом повітря, яке впливало у груди густою матерією, і всі його кольки та болі зникли і змовкли – були-бо ніби живі істоти, вражені від того, що відбувається, скорчилися, змаліли і знерухоміли. Навіть розхитані його зуби на мент затверділи у яснах, останніми корінчиками, скільки могли, хапаючись за плоть своїх гнізд, щоб хоч трохи достачити соку тим зубам. І вперше за довгий час сухі й випиті Йоасафові очі наповнилися теплим вогнем та солодкою вологою, і він раптом подумав: як мало знає про Любов у цьому світі, адже Любов – це і є весняне повітря, що ввібрало в себе розсичені часточки неба, послані нам із високості не так для опитування, як для милосердя, яке ми часто перетворюємо в маску Нетерпимості нашої.

І Йоасаф плив, запакований у равликову мушлю коляси, визираючи із закіптюженого віконця (іншого разу б розгнівався і послав би візника за те брудне віконце дістати кару плітьми), але оце вперше, здається, відколи почала їсти його хвороба і відколи став єпископом, і відколи почав не знати ні до себе, ні до світу милосердя й жалості, йому стало цілком байдуже: закіптюжене в колясі віконце чи ні, бо не в кіптяві чи відсутності її смисл та сила, як це гадав раніше, а в тому, що й через кіптяву заговорила до нього весна, заговорила земля, заговорив увесь великий, створений цим небом, що вигнулося банею над ним, світ, а він при цьому став як дітвак у школі, котрому раптом дійшло до тями, що жучки літер, на які раніше дивився як на клаптики бруду, раптом розкрили перед ним таїни своїх значень, отож не бруд літер почав сприймати, а віщу таїну Слова, якою і є Господь.

Отож плив і плив у колясі, яка хиталася, струшувалася, і хоча добре знав, що він не зерно, котре впало десь у таку ж темну колясу землі, і яке готове розбрунькуватись і послати до неба та світла гінного ростка; що, може, він і справді вже мертвий для світу, але певним чином, хоча й на короткий час, таки освітивсь у собі, ніби проколов його промінь і осяяв несподівано темну й закіптюжену комірчину єства його; і виявилася та комірчина темна й непровітрена, геть-но задушна, хоч, здавалося, всі речі в ній стояли по строго визначених місцях.

– Господи, прости мені! – шепнув у щілину в колясі. – Одного в тебе прошу: дай мені трохи часу на покаяння!..

І цей час Господньою волею йому було дано. Він покинув усі справи і не без труду дістався до батьківського дому. Після того відіслав від себе Івана, який супроводжував його, і залишився сам на сам із так само усамітненим Петром Григоровичем. Свого життєписа написав тут, саме в ті кілька тижнів, що були йому відпущені. Признаюся, що пишучи цю оповідь, я вагався: чи не переписати того життєписа сюди слово в слово, а відтак подати свої розмисли. Але того було б мало; мені праглося ввійти в душу цього дивного чоловіка, який так само, як усі чоловіки нашого роду, носив ті ж таки болячки: були ретельними виконавцями чужої волі, але вряди-годи згадували і про милосердя, і про сумління, і про обов’язки вищі від насущних. Отой життєпис, очевидячки й був каяттям Йоасафовим, якого той праг. Можна гадати, що він дав прочитати його й батькові, і щодо того між ними точилися якісь розмови, про зміст яких можна хіба здогадуватися. Чому думаю, що дід читав одкровення сина? А тому, що перед смертю вони каялися приблизно однаково, за тим-таки, можна сказати, розписом – ось чим зумовлюється подібність, яку я зауважив вище. Дуже шкодую при цьому, що Йоасафові папери здебільшого зітліли, можливо, тоді його постать була просвітлена яскравіше. Насамкінець нагадаю ще раз слова брата мого Петра: Йоасаф єпископом бути не бажав, а поставлений ним силоміць. Слова важливі, вони свідчать, що Йоасаф, хоча й надмірно старанно виконував свої обов’язки, душі в них не вкладав, більше того, його немало гризли сумніви, що й спричинили в його єстві оту війну добро- і лихоносних начал. Цікаво було б мені прочитати й ту поему Йоасафа Горленка[30], про яку часто згадував дядько, але, можливо, її доля така ж, як і паперів, що їх мені не вдалося врятувати, за винятком кількох уривків і цього, також неповного, життєписа.

Чи заспокоїлася душа цього мученика після смерті? І чи не приходять до нього, турбуючи, тіні зникомі тих, котрих він осуджував і тяжко карав? Про це знає тільки Господь, отож до його рук суд над дядьком і віддамо.

Глава 7

ХЛІБ ЖИТТЯ. АНДРІЙ

За дідовою програмою носієм його житейського status quo мав стати його другий син Андрій Петрович, на чотири