Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

– А коли візьму ножа й того чорта з ікони зріжу? – грізно сказав Петро. – А то хто-зна, кому це ікона: святому чи чорту! Та й поспіль, як сказав цар Лев Ісавр: тільки безумні поклоняються іконам, гик! – Петро повчально звів пальця. – А чому? А тому, що Господь сказав і це повторив цар Лев Ісавр: "Не сотвори собі кумира, ані будь-якого подоб’я", гик! Це і святий Никон змовив, і не кажіть, що я брехун!

І він узяв ножа й почав зістругувати з ікони мальовидло.

Баба-повитуха Єфросинія Оробець сиділа за столом, усе так само тримаючи голову руками, але очі її стали важкі й понурі:

– Зле чиниш, Петре, – мовила, розпускаючи бантика вуст. – Бо за це тебе Бог і церква свята покарають, в засторогу тобі кажу. Бо хоча ти й п’яний, але розуму з голови не вимітай, бо його в тебе тамечки небагато.

– А твій, бабо Єфросиньо, розум у голові? – спитав, криво всміхаючись і підступаючи до неї з іконою в руках Петро.

– Мій розум, – поважно й гордо прорекла Єфросинія Оробець, – там, куди ти його не клав, і де йому годиться бути, і ніде він у мене не дівається.

– Еге ж, – сказав Петро. – Тілько скривлений трохи. То ми його зараз і поправимо!

І раптом щосили опустив ікону на голову Єфросинії.

Почувся дивний звук, ніби застогнала бодня, і почувся рип, ніби дошка поламалася, а по той бік столу стояли, похитуючись, Йосип Габа і Петрова жінка Параска і натхненно співали якось своєї пісні, аж очі позаплющували. Єфросинія ж Оробцева й оком не зморгнула, коли її вдарено, і лицем не скривилася, навіть шию не втягла, а лишилася величаво нерушна, тримаючи підтиснені бантиком губи і так само ллючи з очей темну воду.

– Казись, казись, то й сказишся! – сказала незворушно.

– Покинь цю вражу бабу, кумцю, – сказав Йосип Габа, припинивши співати. – Давай лучче поспіваємо – так сердешно та пісня за серце взяла! Бабиній же голові нічого не зробиш, бо то, кумцю, така голова, що її ще ніхто не розбивав! Крицяна голова! Співай, Кіндрате!

Петровий брат засміявся і захитав головою, яка лежала на столі:

– Я не Кіндрат, а Корній, хі-хі! – мовив засоромлено. – А поспівати чого ж – це можна!

І Петровий брат звів голову зі столу, а лежала вона біля калюжки пива, змішаної із горілкою, що налилися від поливання ікони, і, може, ту мішанку тихцем хлептав, та й заспівав. Пісню підхопила, ніби її не бито по голові, Єфросинія Оробець, і Петро Зеленський кинув ікону під ноги, і вони по ній топталися, при чому Петро приказував:

– Не по святому топчемося, а по нечистому! Не по святому топчемося, а по нечистому! Іх-ох!

Але вже вкрай повтомлювалися, отож Йосип Габа зупинився і втер із чола піт.

– Катма сили топтатися! – сказав. – А може, куме, ми того чорта, що на дошці, поколемо і тим боговгодне діло вчинимо? І святий на нас не гніватиметься?

– Давай! – згодився Петро Зеленський. І вони сіли на долівку й почали колоти ту частину ікони на тріски, де було змальовано чорта.

– А по-моєму, ви допряма показилися, – спокійно сказала баба-повитуха Єфросинія Оробцева. – Лучче б ти мене ще раз по голові вдарив, ніж так знущатись над святеньким! Нє! – вона рішуче встала. – Не місце мені, благочестивій, біля вар’ятів! Геть, бабо, геть, іди й біжи від нечестивих, бо вони кару приймуть, а тобі, бабо, нащо це требачки?

І вона рівна, як стовп, чорна й урочиста, зовсім не похитуючись, попливла, як індикокур, до дверей.

А наступного дня з’явилася до духовного правління і все не без насолоди докладно розповіла.

Одне зацікавило в цій історії Йоасафа: звідкіля невіглас темний Петро Зеленський знав про царя Лева Ісавра, ще й цитату з Біблії, та й про Никона-розкольника згадав. При допиті той зізнався, що про це йому оповів перехожий купець-кацап, а він, хоча й немисельний, чомусь те запам’ятав.

Ці нечестивці, коли їх били, кричали. Петро десь так, як недавно служка Йван, диким ревом, ніби бик; Йосип – як коза, коли її ріжуть, а Параска верещала тонко, ніби свиня. Били їх люто й довго, доки не повтрачали пам’яті. А по тому Петра та Йосипа закували в заліза й відіслали до Святогорського Успенського монастиря на два роки на найтяжчі праці безвихідно і щоб у церкву їх у середину не впускали, а стояти їм поза нею і всім звіщати про тяженного гріха свого.

І хоча все те програлось у Йоасафовій голові, він так виразно чув рев, крик та вереск, що на якийсь час перестало колоти в правому боці, а в лівому хоч і кололо, але менше, отже, боговгодну річ учинив тією покарою, а що може ліпше пом’якшити тілесні болі від добродійних справ? Однак і при тому хробак не переставав його точити, а отже спокою не було.

27 березня Йоасаф почав кашляти кров’ю та харкати із превеликою, майже смертельною колькою. І вже не вставав із ліжка, так обезсилів, і не міг знову-таки жодної їжі, навіть бублика, взяти до рота. Тоді прийшов до нього лікар-чернець із монастирської больниці й пустив кров. 28-го йому знову пустили кров, і колька почала зникати, але не покидала дорешти, – той мурин, який сидів у нього в нутрі, ніяк не міг вибити йому в тіло всіх набраних до рота цвяхів, а все вколочував та вколочував, завзятий і невтомний, однак біль не був уже такий невиносний. Відтак у Йоасафа випало відразу аж два зуба, і він жбурнув їх на підлогу із омерзінням. Зуби перестали нити, і міг хоч би перевести подиха. І саме в той день зринула йому думка: коли б порахувати всіх, кого катували плітьми за його повелінням за ті шість років, відколи був єпископом, пальців на руках і ногах у нього б не стало на сім раз – хай це рахує Господь. Однак, коли чинилася екзекуція, болі в тілі меншали, отже, Господь таки йому сприяв і посилав отого знака, що неприпинна війна із гріхами, яку вів цей його слуга, люба йому і що всі ці людиська, котрих клали під пліті, мали б бути вдячні йому за його невсипущість. Але цю думку, хоч не завжди, долала інша: а чи його тілесні болі часом не подаються йому в покару за немилосердність, щоб пам’ятав, зрештою, Камбизову науку і