Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

"Важко бути, – думав Йоасаф, – немилосердним, але ще важче милосердям покривати гріхи".

Тоді він не воюватиме й не долатиме їх, а піддаватиметься їм разом із тими, до кого нечестиво милосердствував би. І Йоасаф відчував, що воля його сталиться, а розум яснішає. І кожного присуда пильно звіряв із "Кормчою книгою" та "Номоканоном", не відступаючи від закону чи від царських указів ані на йоту. А коли й цього бракувало, зважав на синодальні укази, а власну волю при тому цілком виключав. Отже, твердо міг повісти: ніхто ніколи йому в його діях не дорікне, бо вони вивірені й точні.

Але існувало тут щось і не до збагнення. Був отой черв’ячок чи хробак, котрий тлив душу, і він його попри все слухав і відчував. І це, можливо, тому, що після кожного свого немилосердного засуду його й без того немічне тіло зазнавало чергового удару, хоча, з другого боку, відчуття виконаного обов’язку доливало в те ж таки тіло й сили. Тобто ота фантазія про війну в душі Добродійності із Гріхами, вилита в поетичні рядки його попередником на стільці, також Йоасафом, певною мірою була провісною: у ньому така боротьба й справді точилася, і це творилася не тільки баталія між ним, носієм Добродійності, та Гріхами, втіленими в переступниках світових, але й баталія внутрішня, його власних первнів, котрі не вкладалися погідно в гармонійний малюнок, а гостро себе поборювали. Часом запитував десь зовсім так само, як згодом запитає й батько його, а наш дід Петро Григорович, сповідаючись перед синами:

– Чи ж я битий гріхом Гордині?

Ні, не був битий тим гріхом, ніколи себе над іншими не вивищував.

"А те, що ти єпископ і вже цим над іншими вивищений, – шепотів, йому черв’ячок, – хіба не можна уподобити Гордині?"

– Чи мав до чогось Ласість? Ні, їв невибагливу їжу, навіть дуже невибагливу, витримував справно всі пости і мертвив тим власне тіло.

"А те, що сласно смокчеш бубличка, – шепотів черв’ячок, – хіба не є Ласістю? Чи посмоктав з насолодою бублика, чи з такою ж насолодою з’їв копченої білуги – хіба не той-таки результат: задоволення? Від вживання бублика ласість може бути більша, бо саме тим утихомирюєш слабкість норову".

– Чи мав Заздрість?

Ні, бо кому й навіщо йому заздрити, коли він у своєму колі перша особа.

"А те, як часом дивишся на молодих, гарних, здорових, у яких рот повний міцних білих зубів, які пахнуть не стервом, а вітром, полем, степом, ранками, свіжою водою чи росою, – прошепотів черв’ячок. – Глянь на себе: висохлий, жовтий, беззубий, сивий, у нутрі твоєму – товкітня болячок, які, наче пси падаль, розривають, шматують твоє нутро, і ти вищиш, кавчиш – і тут раптом визирнув у вікно й побачив парубка чи жінку, повних сили, радощів, веселощів: жінка пахне молоком, а чоловік – житом. Хіба не відчував тоді, як їдка лапа влазить у тебе і дере кігтями? І це не робить тебе молодшим, а тільки шарпає й катує твоє й так розтерзане тіло, а тобі ж тільки сорок і дев’ять років?"

Брався руками за обличчя й сидів так без руху, без думок, без почуттів – завмерлий, замерзлий, знічений, бо що мав відповісти? Однак мав силу продовжити це самобичування і не без гіркої відчайної насолоди продовжував його.

– Чи маєш Гнів?

О, тут чи не найбільше грішний, бо у Гнів таки впадає, особливо, коли бачить десь нелад, нехлюйство, непорядність, нехтування моральними приписами, блюзнірство, суперечність указам та приписам, не кажучи вже про закони, – а цими переступами переповнене життя. Хіба не відчував Гніву, коли об’їжджав єпархію й побачив, приміром, в селі Ізюмці Ізюмського повіту, в домі священика, у кутку, щось схоже на руковмивальника, в якому у зимовий час той священик хрестив дітей? Так, Йоасаф піднявся тоді на крик і сильно гнівався, відтак звелів покарати нечестивця плітьми в духовному правлінні, і сам при тому був присутній, і рахував удари, і це чинилося для того, щоб той вимислів не чинив, а утримував місце, належне до треб, за церковними правилами. І коли священик верещав, ніби кабан, як йому розписували кривавими смугами спину й ґудзицю, Йоасаф відчував задоволення: верещить, значить кається. Адже є Гнів святий і Гнів нечестивий, адже й Господь не раз запалювався гнівом, як вістить Святе Письмо, навіть на людей достойних, на Мойсея, наприклад, чи й на народи, Ізраїль, наприклад, коли ті чинили недостойно, на царства, царів – і то був Гнів ярісний, лютий, бо людина, як сказано в книзі Йова, не в силі порушити божі права. Є й інший гнів – Гнів нерозумного, Гнів затоплення, Гнів збудження, Гнів людини, яка не чинить правди божої, - такого Гніву варто стерегтися і він стерігся його, як тільки міг.

"А те, що спалахував, як смола, при невдогодних тобі дрібницях, – сказав черв’ячок, – чи ж не був то Гнів нерозумного?"

– Чи колись замутнював твого розума Блуд?

О, тут Йоасаф був спокійний, бо жіноча плоть завжди викликала в ньому омерзіння, адже не дивився на жінку інакше, як на посудину диявола, а коли жінок карали, завше мав більшу втіху.

"Оце і є Блуд, – захихотів черв’ячок, – бо коли бачив, як по голій жіночій сідниці гуляв бич, в тобі пробуджувався хоч і умертвлений, але не до кінця лютий самець, і твоє задоволення від биття однакове із блудним задоволенням при насиллі. Згадай-но, тоді твій пстручок не здіймався, але кволо й солодко посмикувався, отже, ти ніби гвалт чинив тим нещасним, адже коли чоловік б’є жінку, в ньому не тільки ярість і дикість його за непослух, а й задоволення від гвалту, а це чи не Блуд?"

Зимний піт покрив лице Йоасафа, адже той шепіт таки допікав йому, хоч усе в душі противилося, бунтувало, обурювалося супроти неправди того шепоту, адже недаремно черв’ячок той звивався, ставав на хвоста, танцював, розтуляв беззубого писочка і ніби реготав із нього – і хто б то міг бути, як не сам нечистий?

Відтак глибока втома обіймала Йоасафа.

– Гаразд, – проказав, – а Ненажерство?

От уже в цьому його ніхто не звинуватить, бо ніколи в Ненажерство не впадав, бо й тіло його зсохлося через нестачу їжі та й хвороби його, можливо, від того примножилися? Ну, кажи, кажи, черв’яче, а як тут?

І черв’як смикнувся, звів почварну