Мáліна - Інгеборг Бахман

бо вже ніколи не зможу того пригадати. Я нічого не можу вже пригадати про тих людей, яких бачу навколо себе, я забуваю, забуваю вже імена, вітання, питання, вісті й плітки. Не потрібне мені Вольфґанґзее, не потрібен мені відпочинок, я задихаюсь, коли надходить вечір і починається конверзація, обставини не окреслюються відповідно до їхніх реалій, вони лиш легко позначені, натяком, я задихаюсь від страху, від страху перед утратою, я ще маю щось втратити, маю втратити все, єдино це є важливим, я знаю, як воно зветься, я не можу сидіти тут далі, у Альтенвілів, в оточенні інших людей. Приємно снідати в ліжку, бігати понад озером корисно для здоров’я, добре без жодних потреб ходити до Санкт-Вольфґанґу по газети і сигарети. Але знати, що кожного із цих днів мені колись жахливо не доставатиме, що кричатиму від розпуки, що я так проводжу ці дні, у той час, коли на Мондзее вирує життя… Цього ніколи вже не поправиш.

Опівночі я повертаюсь у великий покій і дістаю з бібліотеки Атті АБЕТКУ ЯХТСМЕНА, ВІД НОСА ДО КОРМИ, З НАВІТРЯНОГО ТА ЗАВІТРЯНОГО БОКУ. Заголовки видаються мені досить страшними, до Атті вони теж не пасують. Знайшла ще одну книжку, ВУЗЛИ, СТИКУВАННЯ, ТАКЕЛІ, це, здається, саме для мене, «книга не вимагає жодної підготовки… написана з тією систематичною ясністю… яка легко доступним способом подає інструктаж технології в’язання орнаментних вузлів, від вузла Гогенцоллернів[264] до ланцюгового плетива». Читаю легко доступний підручник для початківців. Таблетку снодійного я вже випила. Що з мене вийде, якщо лиш тепер починаю? Коли я зможу поїхати звідси, і як? Я могла б тут ще швидко навчитись вітрильної справи, однак не хочу. Я хочу поїхати геть, я не думаю, що мені ще щось знадобиться із того, що маю завчити на все життя, що таке диферента, у диференті, диферентою керувати. Ще ніколи мені не змикались повіки під час читання, не зімкнуться й тепер. Я маю повернутись додому.

О п’ятій ранку прокрадаюсь у великий покій, до телефону. Не знаю, як платитиму Антуанетті за цю телеграму, бо вона про неї не має нічого знати. Прийом телеграм, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка… Чекаю, курю й чекаю. На лінії тріснуло, молодий енергійний жіночий голос питає: прізвище абонента, будь ласка, Ваш номер? Шепочу з острахом прізвище Альтенвілів та номер їхнього телефону, зараз телефоністка мені передзвонить, при першому звуці хапаю трубку й шепочу, щоб ніхто в будинку мене не почув: доктор Маліна, Унґарґассе 6, Відень, третій район. Текст: прошу термінової телеграми про необхідність швидкого повернення Відня крапка буду завтра увечері крапка вітання…

Телеграма від Маліни надходить іще до полудня, Антуанетта не має часу й дивується поспіхом, з Христиною іду до Зальцбурґу, вона хоче детально дізнатися, як було в Альтенвілів. Кажуть, ніби Антуанетта перетворилася вже на справжнісіньку істеричку, понад усяку міру, Атті — милий, розсудливий чоловік, але ця жінка ще доведе його до безумства. Та що ти, кажу, я нічого такого не зауважила, я б ніколи цього не подумала! Христина каже: Звісно, якщо ти хочеш бути з такими людьми, ми б, ясна річ, тебе запросили, у нас ти, звісно, справді мала би спокій, ми живемо страшенно скромно. Напружено дивлюсь із машини й не знаю, що відповісти. Кажу: Знаєш, з Альтенвілями я знайома вже дуже давно, хоча ні, не тому, я їх дуже люблю, ні, вони зовсім не втомлюють, чому б вони мали втомлювати?

Я надто втомилася, усю цю поїздку мало не плачу, врешті-решт вже мав би з’явитись той Зальцбурґ, залишилося ще кілометрів п'ятнадцять, ще тільки п’ять кілометрів. Стоїмо на вокзалі. Христина раптом пригадує, що має ще з кимось зустрітися й перед тим ще дещо купити. Я кажу: будь ласка, іди, ради Бога, магазини зараз зачинять! Нарешті я залишаюсь сама, відшуковую свій вагон, ця жінка постійно перечить собі, я теж перечу собі. Чому досі я ніколи не зауважувала, що вже майже не можу терпіти людей? Коли почалося це? Що сталось зі мною? У гнітючому стані я проїжджаю Лінц та Аттнанґ-Пухгайм, у руці коливається вгору-вниз книжка. Esse Homo[265][266]. Маю надію, що Маліна чекає вже на пероні, але ніхто не чекає на мене, я маю телефонувати, хоча не люблю телефонувати з вокзалів, із телефонних кабін або з поштових відділень. Особливо з кабін. Колись я, мабуть, була у в’язниці, не можу телефонувати з кабін, вони нагадують камеру, однак із кав’ярень теж більше не можу, так само з квартир моїх друзів, маю бути удома, коли розмовляю по телефону, і ніхто не має бути поблизу, щонайбільше Маліна, він не слухає. Але це — зовсім інше. Телефоную, вся вкрита потом від клаустрофобії, з кабіни на Вестбангофі. Це не має тут статись зі мною, я ж божеволію, це не має статись в кабіні.

Алло, послухай, це я, дуже вдячна

Я зміг би бути лише о шостій на Вестбан

Я прошу тебе, прийди, благаю, вийди скоріше

Ти ж знаєш, що я не можу, я міг би лише

Прошу, облиш це, я якось дам собі раду

Ні, прошу тебе, що сталося, у тебе голос такий

Абсолютно нічого, облиш, я ж прошу тебе

Не ускладнюй це так, візьми просто таксі

Отож, сьогодні увечері ми побачимось, отож, ти будеш

Так, я буду сьогодні увечері, ми неодмінно побачимось

Я забула, що у Маліни — чергування, і беру таксі. Кому ще сьогодні захочеться оглядати знову той проклятий автомобіль, у якому в Сараєво був убитий ерцгерцог Франц Фердинанд[267], і той забризканий кров’ю мундир? Я мушу ще раз заглянути до книжок Маліни: легкова машина марки Ґреф і Штіфт, реєстраційний номер А III — 118, кузов: подвійний фаетон, 4 циліндри, поршень — 115 мм, хід поршня — 140 мм, 28/32 кінських 1 сили, мотор — номер 287. Задня стінка пошкоджена уламками бомби під час першого замаху, на правому боці машини видно простріл від кулі, яка спричинила смерть герцогині, ліворуч від вітрової шиби установлено штандарт ерцгерцога, який перебував там 28 червня 1914 року…

З каталогом Музею війська я обходжу кімнати, квартира виглядає так, ніби місяцями у ній ніхто не живе, бо коли Маліна залишається вдома сам, там завжди панує порядок. Якщо Ліна буває часто зранку сама, то все, що засвідчує мою присутність, зникає в шухлядах та шафах, не